Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 69

— Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. — У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас.

На це він церемонно відповів:

— Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати.

— Величносте! — вигукнув пан де Роні.— Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! — гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі.

— Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний.

Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся:

— Ви хочете сказати — сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять — п'ятнадцять миль мінятимуться коні.— Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.

— Там це є,— сказав Анрі задоволено.

— Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе.

— Ну, як ми вам подобаємось, пані? — спитав Анрі.

Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала.

— Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, — сказав він і несподівано перехрестився. — Але ми починаємо! — вигукнув він радісно. — Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити.

— Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.

В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра — це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!»

— Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.

— Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини.

— Як же?

— Ризикуючи власною головою.

Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.

Анрі:

— Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.

Роні:

— Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.

— Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух.

— Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,— озвалась Габрієль.

Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував:

— Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх.

— Це треба обміркувати, — сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. — Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті.

Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком.

— Величносте, — промовила Габрієль д'Естре, — я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні.

Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє — троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!»

Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю — і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом».

Анрі не сказав нічого — або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.

Гарячка

День почався спасенно. Король вистояв службу божу в церкві позаду Лувру — тій, де був найгучніший у всьому Парижі дзвін. Якось він калатав страшенно гучно — того дня, коли адмірала Коліньї… та про це помовчім. Король саме ревно молився, і враз хтось шепнув йому, що помер кардинал Пеллеве[53]. Той кардинал був головою Генеральних штатів і прихильником Іспанії. Відколи король здобув владу, кардинал запав у шаленство й кричав; «Схопіть його! Схопіть його!» — а нарешті ось помер. Перше ніж вийти з церкви, король наказав, щоб за кардинала молились. Він хотів був додати: «І за душу пана ад…» Але навіть у думці не договорив до кінця.

На недовгому шляху назад до палацу дехто з придворних наважився дорікнути йому за м'якість і поступливість. Ворогам треба мстити; цього всі чекають, інакше не можна. Того, хто не мститься, високо не цінують. Король тільки прогнав сто сорок чоловік — кого з королівства, а кого зі столиці. Але не страчено нікого; хто ж це поважатиме і кого це настрашить? Пан де Тюрени, впливовий протестант, можливий спадкоємець герцогства Буйонського, прикордонного краю на сході,— цей Тюренн гостро остерігав Анрі перед зрадниками, та й недарма, бо згодом і сам мав зрадити, як і ще дехто. Анрі відповів йому і водночас своїм католикам:

53

Пеллеве Ніколя де (1518–1594) — французький кардинал, прихильник Гізів і ворог Генріха III.