Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 74

Така була загальна думка. По суті, вона не обминула нікого, навіть самої Габрієлі. Їй було тоскно — а надто в день урочистого вступу, який її любий владар призначив на п'ятнадцяте вересня. Чотирнадцятого її тітка де Сурді майже не лишала її саму. Пані Сурді власноручно приміряла на неї те, що вона мала надягти завтра, — сукню, коштовності, блиск і багатство, гідні королев і більше нікого.

— Жодна жінка нашого звання ще не бувала так одягнена, — сказала тітка. А небога відказала:

— Мені страшно.

І в неї з рук упала важка золота оздоба.

— Дурепа, — сказала тітка.

Вона теж стала дратлива, бо, як не дивно, папі де Сурді й сама була при надії: можливо, від свого блідолицього приятеля Шеверні, але не виключено, що й від когось іншого. Власне, вона заздрила небозі через оте царствене вбрання; разом з Габрієллю дивилась у велике дзеркало й відзначала, що в неї самої тіло ще біліше. А сукня з чорного оксамиту відтінювала б ту сліпучу білість іще дужче. Вся в іскристому гаптуванні, напиналась вона на широких пласких фіжмах, що погойдувалися круг стану вкрай спокусливими хвилями, і, замість прикривати розкішні форми тіла, ще підкреслювала їх. Тітка була певна, що її форми теж годились би для цього. Спереду в широкому розрізі мерехтіла спідниця, густо заткана сріблом і вкрита довгими низками перлин та великими зірками з самоцвітів. Тітці хотілося стукнути небогу по потилиці. Вона була тільки одна з багатьох, що завтра мали червоніти від жадоби й зеленіти з заздрощів. У кожному разі, вона намагалася ще дужче спантеличити Габрієль.

— Тобі слід би в належну хвилину занедужати, красуне моя, — казала вона. — Бо таку безмірну марнотратність не слід виставляти напоказ. Це небезпечно, і не тільки для тебе, а й для всіх нас. Пан де Роні потім підрахує, скільки грошей коштує все, що на тобі. А королю привели назад його коней, бо їх нема чим годувати. От і зістав одне з другим!

Габрієль розгадала думки пані де Сурді. Хоч яка розгублена в душі, вона сказала впевнено:

— Ми з паном де Роні залежимо одне від одного. Він підтримуватиме мене, як і я його. — І хоч тітка й далі остерігала її, Габріель вирішила ще сьогодні ввечері домогтись від короля, щоб він увів пана де Роні до фінансової ради.

А того ж таки вечора король сів з нею в карету — таємно від усіх, щоб і дорогою ніхто не знав, кого везе та карета. Поїхали вони недалеко — тільки до Сен-Жермена. Коли вони приїхали, старий замок чорнів у пожежі вечірньої заграви. Колись тут мешкав двір Валуа, і оцей самий образ — чорне на тлі полум'я — зустрів маленького хлопчика, що приїхав з далекої далини, чужий тут, зі своєю матір'ю Жанною. Саме звідси завтра вирушать вони, щоб урочисто в'їхати в столицю королівства.

— Вашу руку, пані: ми вдома. І всюди, куди б не ступити погою, ми будемо у себе вдома.

Так промовив він, виходячи з карети, бо, звісно, відчував, як їй моторошно. Перший королівський палац, де вони ночуватимуть удвох. Їй моторошно, бо вона поділяє загальну думку, що це велике зухвальство. Поширене уявлення про королівську владу має в основі забобон, і королю Анрі ніколи не пробачать, що в нього це уявлення інакше. Він хоче заспокоїти цю жінку, що народила йому сина, він бере в долоні її горде, нерозумне чоло. Але Габрієль заплющила очі, затремтіла ще дужче й так, не розплющуючи очей, попросила його, щоб він лишив її сю ніч саму.

З цього він мав би дуже багато виснувати, а натомість таки відбув свій урочистий в'їзд і лишився задоволений усім. Був вечір, світло смолоскипів мигтіло у вузьких вулицях, над ройовищем люду, осяваючи святково прибрані високі будинки. Люди обліпили навіть карнизи та виступи сволоків. Із землі й з повітря лунало: «Хай живе король!» Так, хай живе король, а це ж і він — на сивому в яблуках коні, випнуті груди в сірому шовку, аж цупкому від золотого гаптування. Цього разу на ньому капелюх із білим плюмажем, бо настав мир, і цей люд та його король — заодно.

Круг нього виступають у повному складі залоги Манта й Сен-Дені, міські старшини й ратмани, які в разі чого можуть стати й заручниками, отож хай буде мир і хай живе король! А колись же море нестямного захвату бушувало навколо іншого коня: на ньому сидів срібний лицар, срібний і білявий, а на думці в нього була тільки смерть, душогубство. Різанина, зрада, стільки років фанатичної колотнечі — поки той герой, улюбленець міста, й сам був замордований. Не згадуймо про покійного герцога де Гіза, в то народна любов сьогодні здасться нам далеко не такою палкою, і це може засмутити нас. Наша доля — радісне служіння. А заради любові народної служити особливо радісно.

Замість кровожерного улюбленця юрби ми виведемо перед очі всіх найвродливішу жінку в світі — вродливішої нема, не було й не буде. Її паланкін несуть поперед усіх — поперед короля, його війська, дворян, міських старшин, сановників. Попереду, на невеликій відстані, два мули в червоній збруї несуть паланкін, довкола — чота стрільців. Запони з червоного дамасту відгорнені; хто хотів, той міг захоплюватись соромливою усмішкою жінки. Вона не горда, казали одні. Вона подарувала королю сина. Як же вона може бути розпусним виплодком пекла, — таке-бо про неї балакали. Інші відповідали: сукня на ній занадто розкішна, так не годиться. Гляньте на обличчя жінок. Якою це треба бути, щоб ви витримати всю оту заздрість! А вона ж витримує, кажуть інші. Бо так захотів король. Вона — його окраса, його гордість, вона — його честь.

Це останнє казали вчені правники з його парламенту, в той час як сам він із усією процесією звертав до собору Богоматері Паризької. Він відповідав на вітальні вигуки всіх, хто пхався подивитись на нього та на його любу владарку. Капелюха з білим плюмажем він частіше мав у руці, ніж на голові. В одному вікні стояли три дуже вродливі жінки в жалобі,— він низько вклонився їм. На брукованій площі перед собором його гуманісти говорили: а все ж таки він привів нас до перемоги, і настала наша доба! Та вони, звичайно, бачили, що встигли за цей час посивіти, як і їхній король. Вони говорили: влада й володіння приходять пізно, щоб люди краще вміли користатися ними. А тоді рушили назустріч йому — більше сотні, всі в червоних мантіях.

Після «Te Deum» іще раз вишикувалась та сама процесія, але вона вже не принадила такого натовпу глядачів. Була восьма година — давно час вечеряти. Король дістався до свого Лувpy трохи не сам. Бо всі вже помалу розійшлися — кожен до себе. Коли йому принесли вечерю, його аж морозило. Старий замок холодний. Присутність любої владарки могла б його зігріти. Після прилюдної офіційної церемонії, у якій уперше взяла участь Габрієль, їм обом, звичайно, не годилося цього вечора бути разом. Чи не мерзне й кохана в своєму домі? Обом їм самотньо, і що вона думає про свій пишний виступ перед паризьким людом?

«Добре було б почути від неї, як їй здається: чи справді все минуло щасливо, а коли ні, то чому. Вона ж, напевне, відчувала справжній настрій круг себе не гірше, ніж я. Такі, як ми, навіть спиною відчуваємо, що думають про нас люди, — і саме спиною, коли ти вже проминув їх і вони відкричали своє «Хай живе!». Все, що залежало від мене, я зробив, — щодо цього Анрі був спокійний. — Мій сивий у яблуках танцював, коли я вклонявся трьом жінкам у жалобі. На коні я сидів не гордовито, наче його іспанська величність, і не хвацько, мов якийсь офіцерчик. Три жінки відповіли мені чарівливими усмішками. Але вигляд моєї володарки напевне вщасливив їх до сліз, і чоловіків, і жінок, інакше й бути не може».

— Хіба вона не була прекрасна? — тихо спитав він, утупивши очі в стіл і навіть не озирнувшись, хто з дворян саме прислуговує йому. А то якраз був хоробрий Крійон, чоловік, весь укритий шрамами незліченних боїв і один з найвідданіших йому. Він добре бився під Лаоном і випросив собі нагороду — цього вечора подавати королю вино. Він наповнив келих і відповів:

— Так, величносте, вона була аж занадто прекрасна.

Анрі повернув голову.

— Хоробрий Крійоне, сядь зі мною за стіл.