Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 68

Комбінація народилася сама собою, без залучення «сценаристів», які писали плани заходів: йти до Федорової треба від Тейта; вискоблити його підспідок, з’ясувати зв’язки, настрої, манеру поведінки, стиль життя, виходи на верхні поверхи адміністрації, минуле…

Перші дані нічого цікавого не дали: ірландець, аристократ, генеалогічне дерево обчислюється з чотирнадцятого століття, схильний, як усі «платники», до авантюр, виховувавсь у Франції, чудовий пілот, ще хлопчиськом був близький до штабу президента Будро Вільсона в Парижі під час підготовки Версальського договору, користується особливим довір’ям посла Аверелла Гаррімана, висококомпетентний, чудово знає Сибір і Далекий Схід, марить полярними дослідниками Амундсеном, Сєдовим і Скоттом, п’є в міру, розбавляючи віскі содовою, тому зовсім не п’яніє, в Зою закоханий безмірно, ні на кого, крім неї, не дивиться, до росіян ставиться з відвертою симпатією.

Прочитавши донесення, Берія сказав завідуючому секретаріатом Мамулову, щоб пом’яли Сєдова — з росіян мало хто знав цього дослідника, — чому американець говорить про нього з таким захватом, і переключився на інші справи, невдовзі забувши про це своє доручення.

І як же він здивувався, коли через два тижні Мамулов доповів, що Георгій Сєдов готував свою легендарну експедицію вдвох з Олександром Колчаком, і були вони дуже близькими друзями, і лише завдяки допомозі тієї людини, яка ввійшла в історію Росії як «верховний правитель».

Сєдов зміг одержати шхуну й гроші на експедицію — уряд ставився до нього, як до божевільного мрійника, і тільки Колчак відчайдушно, мов одержимий, допомагав йому, називаючи царську адміністрацію збіговиськом «безглуздих бюрократів, позбавлених польоту сміливості»…

Берія запитав довідку на Колчака, бо, як і всі в країні, знав про адмірала лише те, що було написано в нових підручниках історії та в сталінському «Короткому курсі».

Коли документ підготували, він узяв його на неділю в Срібний Бір, умостився на веранді, почав неквапливо перегортати сторінки й не помітив, як захопився, розчинившись у ще недалекому минулому — всього лише двадцять п’ять років минуло відтоді, як Колчака розстріляли в Іркутську.

…Командуючий Чорноморським флотом Колчак одразу став на бік революції, вітав падіння монархії і присягнув на вірність Тимчасовому уряду. Однак, коли в армії й на флоті почався розвал, позиція Колчака різко змінилась: він не вважав за потрібне приховувати своє ставлення до того, як розвалювався російський флот, якому він служив вірою й правдою.

Військовий міністр Гучков, зрозумівши стан тридцятисемирічного адмірала, послав Колчака в Сполучені Штати: широко освічений флотоводець повинен був заздалегідь готувати переоснащення російської армії, розподіляти замовлення на будівництво кораблів, вивчати військову техніку й знайомитися з новинками авіації.

Коли владу в Петрограді захопили більшовики й почалися переговори з кайзером у Брест-Литовську, Колчак зустрівся з російським послом:

— Цей ганебний мир означатиме наше повне підкорення Німеччині, Ленін і Троцький віддають Росію німцю, тому я бачу свій обов’язок у тім, щоб продовжувати боротьбу з Вільгельмом: лише крах пруссака може врятувати батьківщину.

Того ж дня він побував у англійського посла у Вашингтоні; ім’я Колчака було широко відоме в Лондоні, адмірал запропонував британцям ідею мінування входів у лондонський порт — на випадок спроби німецького вторгнення.

Його пропозицію прийняли з вдячністю; Лондон відрядив його в розпорядження штабу Месопотамської армії.

Він поїхав у діючу армію через Китай, відпливши із Сан-Франциско; в Шанхаї в порту його чекав секретар російського посла в Китаї князя Кудашова:

— Ваше високопревосходительство, посол чекає вас для дуже важливої розмови.

— Про що говорити? — зітхнув Колчак. — Росія розвалюється, врятувати її можна, лише розгромивши німців; поваливши кайзера, ми повалимо і Леніна з Троцьким.

Сказавши це, він повернувся на корабель, що відправлявся в Бомбей, де містився штаб Месопотамської армії англійців.

Але у Сингапурі йому вручили шифровану телеграму англійського кабінету: «Адмірале, кабінет Його Величності просить Вас прислухатися до прохання князя Кудашова й повернутися до Росії: союзники переконані, що Ваше місце — в рядах тих, хто протистоїть більшовизму на полях битв на Волзі та в Сибіру».

Колчак не зразу дав відповідь на цю телеграму. Він дуже добре знав ситуацію, що склалася в Росії від Архангельська — через Уфу й Омськ — до Чити й Владивостока. Вона була абсолютно унікальною і пов’язувалася в його свідомості з гіршими днями смутного часу.

Справді, одразу після того як Ленін наполіг на укладенні Брестського миру — незважаючи на протести Троцького, Бухаріна й Дзержинського, не кажучи вже про подвижницю революційного терору Марію Спиридонову й героя соціалістів-революціонерів Натансона, — союзники проголосили ідею створення Східного валу антинімецької боротьби.

В Архангельську утворився уряд Чайковського, досвідченого борця проти царської тиранії, він уклав блок з англійцями й запросив військових радників з Лондона. У Самарі й Уфі до влади прийшли есери й соціал-демократи — Авксентьєв, Зензінов, Майський, які також стояли на позиції революційної боротьби проти німців; вони створили Комітет Установчих зборів; а потім — Директорію, що тісно співробітничала з празькими соціалістами Массарика, котрий виводив з Росії полонених чехів, аби вони змогли приєднатися до французької армії, евакуювавшись з Владивостока; тут оперували американська, французька й англійська місії.

У Маньчжурії хазяйнував отаман Григорій Семенов, якого підтримували японці й французи. Полосою Китайсько-Східної залізниці командував генерал Хорват; кордони з Монголією контролював отаман Дутов. Листковий пиріг, прищі на тілі Росії, що червоні бандити, що білі: «Соуси різні, зміст один, — сказав Колчак, — розвал, егоїзм, лиходійство»…

…Колчак прибув з Пекіна у Харбін і одразу опинився в задушливій атмосфері російських свар — лили бруд один на одного, базікали казна-що, тягли що попало, повторюючи як заклинання: «Рука потрібна, залізна рука, ми без цього не можемо, не англійці якісь чи французики, нам демократія протипоказана, тільки нагайки й шибениці».

Колчак став наводити порядок, виїхав на зустріч з отаманом Семеновим; той прийняв його у своєму вагоні (Троцького наслідував, сучий син!), на запитання толком не відповідав, посміювався, знаючи, що скривдити його японці не дадуть, та й французи допомагають потроху, хоч і бояться англійців та американців: ті вимагали, щоб «рукавички були білі», самовільні розстріли їм, бачте, не подобались…

А коли не подобаються — то бийтеся! Позицію зайняли б! Так ні! Спокійно спостерігали, як після сутички Колчака з Семеновим адмірала досить ввічливо, але водночас твердо запросили до Японії. Він прибув у Токіо, зустрівся з начальником генерального штабу Іхарою й повернувся в готель зовсім розбитий: він зрозумів, що японці, які готують інтервенцію в Сибір, не хочуть мати з ним справи — аж надто незалежний і патріотичний, потрібні маріонетки типу отамана Семенова, і аж ніяк не особистості.

Зустрівся з російським посланником Крупенським; той посміювався гірко:

— Ох, Олександре Васильовичу, Олександре Васильовичу, лобом стіни не проб’єш! Японці беруть реванш за дев’ятсот п’ятий рік, їм потрібні Владивосток і Хабаровськ з Читою, і я готовий їм у цьому допомогти, аби лиш розтрощити жидівський більшовизм… З ними, з масонами, усі засоби боротьби хороші… Так, прикро, що розкосі лізуть, але що робити, коли ми, росіяни, позбавлені єдиного стрижня й далекі від демократії?! Усе-таки я визнаю ієрархію мети: спочатку повалити головного ворога, а потім уже думати про наведення порядку в домі.

З Токіо Колчака не відпускали, скликали консиліум лікарів, піклувалися про здоров’я адмірала: «Такий молодий, а легені нікудишні! Та й нерви, як ганчірки! Ви дуже потрібні Росії, подумайте про себе, бо справді хворий політик — не політик…»