Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 48

Бандера знав, що керівник мельниківської контррозвідки Сеник-Грибовський прибув до Львова так само нелегально, як і він, Бандера. Він був певен, що Сеник-Грибовський думає тільки про те, щоб знищити його, «вождя» ОУН-Б, прошити груди автоматною чергою, підірвати, підклавши у номер готелю маленький «подаруночок», скинути автомобіль на скаженій швидкості в урвище — хіба мало як можна «ліквіднути» небажаного політика! Сеник-Грибовський знав методи і вмів їх розгадувати. Якщо вам хтось дасть цінний подарунок, навіть од його преосвященства митрополита нашого, візьміть його і зразу ж закопайте де-небудь у віддаленому місці і тікайте не озираючись, пам'ятаючи, що ви закопали свою загибель. (Чи не він, негідник, і втелющив «подаруночок» Коновальцеві?)

… Знаючи методи, Сеник-Грибовський не тільки вмів їх розгадувати, охороняючи вождя Мельника; він міг застосувати їх проти Бандери. Але нехай він зважиться застосувати свої методи, якщо Шептицький благословить Бандеру, нехай! Бандера мислив зараз чітко й наполегливо. Мельник свого часу говорив про нього Шептицькому: «Це кривавий садист, для якого немає нічого святого, він ладен на все». Атож, він ладен зараз на все. А головне — він готовий до того, щоб вижити, а виживши — перемогти.

Розмірковуючи зараз у прокуреній, тихій світлиці, Бандера йшов по туго натягнутому канату логіки. Але одне положення, якоюсь мірою відправне, лишилося за бортом його роздумів. Він зовсім не звертав уваги на, здавалося б, маловажне питання: хто й чому повідомив Шухевича про замах, що готувався на нього? Хто і чому, таким чином, підштовхував його до активних зустрічних дій? Хто знав його так точно, що заздалегідь розігрував комбінацію: загроза загибелі —активні дії напролом?

… Телефон задзвонив сухо й різко, і обидва — Бандера та Стецько — здригнулися, дарма що того дзвінка чекали щохвилини. Стецько потягнувся до трубки, але Бандера очима зупинив його. Тільки аж після четвертого дзвінка Стецько зняв трубку й лінивим голосом проспівав:

— Алло…

— Павлусю! — почув він страшний жіночий крик. — Павлусю, тут у дворі Миколку бандери розстрілюють, Павлусю!

Бандера теж почув голос, дзвонили, очевидно, з будинку, що був неподалік.

— Поклади трубку, — промовив він, але Стецько слухав жіночий крик зачаровано, і очі йому розширював жах.

Бандера простягнув руку, натиснув на важіль, запищали тривожні, швидкі гудки відбою.

— Знайшли? — пошепки запитав Стецько. — Це Сеник…

— Навіщо йому гратися? — теж пошепки відповів Бандера. — Якби він нас засік, йому не гратися, а діяти треба…

— Даремно ти заборонив лишити мотоциклістів коло входу в дім…

— Отоді вже нас неодмінно знайшли б. Ти намагайся, Ярославе, дії ворога покласти на свої. Якщо долоня долоню повністю затуляє, — тоді треба боятися. Ворог — як брат, він теж розумний. Хіба ти вчинив би отак? — Він кивнув на телефонний апарат.

Стецько хруснув тонкими пальцями, встав, підійшов до великого дзеркала в оправі, пофарбованій під старовинне срібло, й потер собі обличчя, яке він підганяв під лик Гітлера, — навіть вусики стриг так само, як фюрер.

— Хвилюєшся, — завважив Бандера, — з вегетатикою негаразд, сині смуги виступають, наче ляпаса дістав… Усе наладиться — хорошим лікарям покажися.

— Мене тут Зільбсрман лікував.

— Більше не лікуватиме.

— Хороших слід було б зберегти.

— Правило порушувати не можна. Правило тільки тоді й правило, коли немає винятків.

— По-твоєму, в німців жодного жидівського лікаря не лишилося?

— Ні-і. У них свої с Здоров'я не тарілка, не кожному довіриш. Ти до свого Зільбермана з кольками в серці, а він тобі клізму од виразки: зразу дуба вріжеш. Зільбермана я теж пам'ятаю, він із студентів грошей не брав. — Бандера похитав головою, посміхнувся. — Складна, Ярославе, оця штука — життя. Усе воно, брате, прийме, тільки безхарактерність — ніколи. Коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Ти думаєш, мені отого самого Зільбермана не жаль? Та коли я схитнуся, нащадки не простять, сплохував, скажуть, Бандера, слабак він, а не вождь. Усіх до одного, усіх…

Охоронник обережно просунув до кімнати голову, зашепотів:

— Стукають. Одчиняти?

— Нашим стуком?

— А я розгубився, не зрозумів.

Бандера навшпиньках, по-звіриному подавшись уперед, немов перед стрибком, вийшов до передпокою і припав вухом до дверей, м'яко зіпершись на них рисячими подушечками безшумних пальців, готовий будь-якої миті відскочити, прихилитися спиною до стіни — тут куля не проб'є, коли з площадки почнуть палити.

Стук повторився — знайомий, тюремний «тук-тук — здрастуй, друже».

Бандера відлип од дверей, дістав із задньої кишені широких штанів «вальтера», кивнув охоронникові: мовляв, одчиняй.

На порозі стояв Роман Шухевич. Обличчя його, і досі запорошене, було веселе.

— Чекає, — сказав він. — Ходімо.

Шептицький оглянув Шухевича, тоді мигцем — Стецька, втомленим і неуважним жестом запропонував їм сісти.

Він побачив усе, що хотів побачити: і те, як Стецько намагався приховати часте тремтіння пальців, і те, як Шухевич вичікувально дивився на «помічника вождя», поки той сяде, і тільки тоді, як Стецько поволі опустився у велике крісло, дозволив собі зробити те саме; і те, як отець Гриньох промовистими очима дивився то на Стецька, то на нього, Шептицького.

Митрополит стримав зітхання: після папи, кайзера, французького президента, Гувера, Пілсудського йому доведеться зараз мати справу з бандюгами, позбавленими головного, чим відзначається справжній політик, — породи.

— Ваше преосвященство, — одкашлявшись так, як кашляють дрібні чиновники, що потрапили до канцелярії міністра, почав Стецько. — Вельми дякуємо вам, що ви згодилися прийняти нас. Ми прийшли до вас, як до батька нашого, як до українського Мойсея, по благословення на той крок, якого нація чекала багато віків. Поблагословіть на владу.

Шептицький не квапився відповідати. Він знав, що мирські люди вважають їх, служителів духу, людьми сухими, людьми лише своєї божеської ідеї, і здається їм, мирянам, що духовники позбавлені їхніх швидких і спритних якостей — усе зразу помітити, збагнути, обдумати, прийняти рішення.

Ну й нехай, нехай собі вважають, це навіть вигідно, коли тебе сприймають не за такого, який ти є насправді. Шептицький мовчав, і всі мовчали, і та мовчанка ставала важкою, і Стецько ледь кашлянув, затуливши рота міцною квадратною долонею.

— А чому не Бандера прем'єр-міністр? — спитав Шептицький. Він запитав Стецька не для того, щоб вислухати його докази, а тільки для того, щоб зрозуміти, як це він оті свої докази висловить.

У Стецька здригнулося обличчя; швидкі пальці, зчепившись, завмерли на гострих колінах.

— Бандера не хоче, щоб його особа заважала консолідації, — одповів він. — Бандера залишає відчиненими двері для переговорів з усіма національними силами. Для нього дорогий не особистий престиж, а щастя української нації, визволеної великим фюрером.

«Є порода, нема породи — всі одним миром мазані, — з глибокою гіркотою та співчуттям до себе подумав Шептицький, — адже я так само говорив, коли був молодий, точнісінько так, тільки не відкашлювався й рота не затуляв долонею».

— Ви готові, — сказав нарешті Шептицький, — сісти за стіл для переговорів з друзями Мельника?

— Так. Якщо вони захочуть говорити, а не стріляти в нас із-за рогу.

— Свої в своїх?

— Свої в своїх, — повторив Стецько твердо, бо тільки зараз по-справжньому відчув себе, своє тіло, що незручно вмостилося у м'якому, низькому кріслі, свої зчеплені пальці, свій прихований острах перед старцем, і навіть шовк підкладки своїх широких штанів, який чіплявся за коліна, відчув він зараз. Це сталося в нього через те, що він виразно побачив себе, як виходить кам'яними східцями з митрополитового будинку, і парубка, як він одділиться від стіни храму із затиснутим біля живота автоматом, і біль він відчув ясно, неначе кулі вже прошили йому тіло, великі, гострі кулі, випущені людиною Сеника-Грибовського.