Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 56

Де Голль:

— Ми повинні зайняти цілком визначену позицію щодо конфлікту між Німеччиною і Росією… Ми повинні, як і Черчілль, заявити, що, оскільки росіяни воюють проти німців, ми беззастережно разом з ними. Не росіяни пригноблюють Францію, не вони окуповують Париж, Реймс, Бордо, Страсбург, грабують і деморалізують нашу країну… Німецькі літаки й танки, німецькі солдати, яких знищують і знищуватимуть росіяни, уже не зможуть стати нам на перешкоді до визволення Франції. Прошу одразу ж надати саме такого напрямку нашій пропаганді.

Теодор Драйзер:

— Ніщо в історії людства — ні безумні авантюри в шуканні скороминущої слави і влади, ні жахливі масові винищення народів і поневолення їх Кіром, Дарієм, Александром, Цезарем, Аттілою, Чінгісханом, Тамерланом, Наполеоном — не може зрівнятися за своїм безглуздим варварським руйнуванням і смертоносністю з нічим не виправданим нападом Гітлера на Радянську Росію…

Цим злочинам треба покласти край, а їхнього ініціатора й виконавця, перемігши, привселюдно скарати за його злодіяння…

Х'юлетт Джонсон, настоятель Кентерберійського собору:

— Долю людства поставлено на карту у цій великій битві… На одному боці — світло й прогрес, на другому — морок, реакція, рабство і смерть. Росія, відстоюючи свою соціалістичну свободу, бореться водночас за нашу свободу. Захищаючи Москву, вона захищає Лондон.

Томас Ламонт, голова компанії Моргана:

— Дехто вважає союз Америки з Росією ненормальним. Але чому? Під час минулої війни Росія була союзником Сполучених Штатів. За останні 150 років Росія тричі виступала спільно з Англією проти диктаторів, які прагнули поневолити Європу: Наполеона, Вільгельма II і Гітлера. Ці союзи не були випадкові. Мир у Європі зараз так само, як і в 1814 й 1914 роках, залежить од непохитності Росії на сході Європи.

Увесь світ стежив за результатом великої битви на Сході. Вже увійшли в безсмертя герої Бреста й Перемишля. Народжувалась могутня антигітлерівська коаліція — союз Москви, Вашінгтона, Лондона, об'єднаних спільним бажанням врятувати людство від коричневої сарани.

І серед цих величезних за своїм значенням подій сталася одна, маленька, іудина, оплачена тридцятьма срібняками, тільки плата ця була не за життя Христа, а за долю багатомільйонного народу України, що став як один на боротьбу за Батьківщину проти полчищ Гітлера…

МЕХАНІКА МИШАЧОЇ МЕТУШНІ

Про вступ «Нахтігаля» до Львова і про те, що там сталося тридцятого червня, перший повідомив у свою берлінську газету військовий кореспондент Трауб. Замислено дивлячись на чорну мембрану телефону, він спроквола диктував у редакцію із свого номера, прислухаючись до далеких пострілів на вулицях та до швидких кроків патрулів, які раз у раз проходили попід вікнами готелю, зайнятого німецькими офіцерами.

«Сьогодні увечері, — диктував Трауб, — у Львові відбулися збори ста представників українців західних земель. Збори відкрив Стецько. Переказавши присутнім привітання од Бандери, він зачитав акт такого змісту:

«Українська націоналістична армія» боротиметься за соборну Українську державу, за новий порядок у Європі та за великого фюрера Адольфа Гітлера.

Слава Степанові Бандері!»

Слідом за Стецьком виступив отець Гриньох, який був духовником «Нахтігаля», і переказав присутнім палке вітання од коменданта легіону Романа Шухевича. Було зачитано наказ Бандери про призначення Ярослава Стецька на голову крайової управи. Отець Сліпий переказав присутнім благословення митрополита Шептицького. Православний отець Полікарп запевнив присутніх, що і східні українці всі як один підуть за великим фюрером Адольфом Гітлером.

На закінчення присутні прийняли привітання Бандері й Шептицькому.

Важко передбачити розвиток дальших подій, якби ця кореспонденція була єдина, потрапивши до Берліна.

Але Бандера, прислухавшись до порад доброго друга Шухевича, надумав випередити події. Саме через це легіонери «Нахтігаля», увірвавшись до радіостанції, підвели до мікрофона диктора, і той під пістолетом після урочистих позивних «Усім, усім, усім!» за три години до того, як Трауб передав свою кореспонденцію до Берліна, зачитав декларацію Бандери.

Звичайно, ні в Москві, ні в Києві, ні в Берліні, ні в Лондоні, ні в Берні не звернули уваги на істеричну заяву невідомого «українського визволителя», гітлерівського «кишенькового квіслінга».

Проте Європа того періоду, окрім сил реальних, включала у себе сили ілюзорні.

До числа таких «держав» належала Словаччина Тіссо і Хорватія Анте Павеліча.

У фарватері нацистської політики йшли фашистські режими в Угорщині, Румунії та Болгарії.

Коли чиновники угорського міністерства закордонних справ почули про проголошення «незалежної України», вони негайно приготували доповідь заступникові міністра закордонних справ.

— Як ти оцінюєш цей факт? — запитав чиновника заступник міністра, походжаючи по величезному кабінету, оздобленому важким мореним дубом.

— Важко, ваше превосходительство, відповісти щось конкретне. На жаль, Берлін доводить до нашого відома далеко не всі свої заплановані заходи.

— Я гадаю, з Бандерою легко буде домовитися про перегляд кордону на нашу користь, зважаючи на нашу спадкоємність стосовно Австро-Угорської монархії. Я вивчив карту: приблизно три тисячі квадратних кілометрів нинішніх українських земель мають одійти до нас. Я поки що твердо не ставлю питання про інші землі, але Буковина й прилеглі райони явно угорські.

— Думаю, що Берлін на це не піде.

— Думати треба після того, як зроблено перший крок.

— У такому разі, першим кроком має бути визнання «самостійної і соборної України».

— Ми підемо на це після того, як ти проведеш перші консультації у Львові.

— Так, але вони підуть на консультації тільки після того, як ми визнаємо їх.

— Хіба серед усіх дипломатичних хитрощів нема такої, котра б дозволила об'єднати обидва ці заходи? Одне слово, роби. Візьми оцю карту. — Заступник міністра торкнув мізинцем велику стару карту з районами України, зафарбованими у яскраво-синє — очевидно, він тільки що зробив це. — Не відкладай на завтра те, що можеш почати сьогодні.

Румунське міністерство закордонних справ зреагувало на повідомлення із Львова майже так само, як і угорське. Завідувач східним відділом так само дістав із шухляди письмового столу карту, так само окреслив райони Буковини, котрі, на його думку, мають увійти до складу Великої Румунії, але олівець для цього він використав яскраво-оранжевий на колір.

Завідувач східного відділу розумів, що Угорщина, «заклятий союзник» по Троїстому Пакту, напевне скликала зараз нараду. Тим-то Бухарест вирішив діяти швидше: запросили німецького посланника і (постійна повторюваність ситуацій!) перед ним розіклали карту з територіальними претензіями «Великої Румунії» до «Соборної України».

— Нами керують почуття історичної справедливості, — зазначив дипломат, вхожий до Антонеску, — і тільки.

— А чи не занадто рано все це? — посміхнувся німецький посланник.

— Чому? В дипломатії, — відповів шеф східного відділу, — небезпечно бути останнім.

Дипломат явно перегинав, і німецький посланник зрозумів це. Але «гнути» не став — не було чого. Слід щадити самолюбство румунського дипломата: він вважає себе за римлянина, представляє не що-небудь, а великий світ латинян у Троїстому союзі. Муссоліні виродився на політикана, ним не володіє велика державна ідея, тож тільки Антонеску й думає про відродження могутньої держави румунів, яка домінуватиме на Чорному морі й контролюватиме протоки, ключ до Середземномор'я. Нехай собі думає. Рано чи пізно румунів буде відтиснуто з узбережжя Чорного моря, яке стане внутрішнім великонімецьким.

— Я зв'яжуся з Берліном, ваше превосходительство, — пообіцяв посланник.