Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 67

— Немає нічого кращого від баварського айнціану з Берхтесгадена. А найсолодше в житті — відчуття веселої, безтурботної пиятики, чи не так?

— Так, — стомлено погодився Мюллер, не розуміючи, що Борман, говорячи про насолоду пиятики, мстив Гітлеру, мстив його тиранічному пуританству, сухості і невмінню втішатися життям, усіма його проявами; він мстив йому цими своїми словами за все те, що втратив, зв'язавши себе з ним; влада хороша тільки тоді, коли реальна і ти на її першині, а якщо все тріщить і кінець буде зовсім не такий, як у якогось британського чи бельгійського прем'єра — пішов у відставку, живе собі на фермі, доїть корів та нападає на свого наступника в пресі, — тоді гостро пригадується юність, до тієї саме межі, коли понесло, коли добровільно відкинув радість людського буття в ім'я марева, що зветься світовим пануванням…

— А ви чому сумний? — спитав Борман, випивши ще одну чарку.

І Мюллер відповів словами Штірліца, миттю зрозумівши, що саме його слова він зараз сказав:

— Я не люблю бути дурнем у грі, рейхслейтер… Я не вмію працювати, якщо не знаю кінцевого задуму… Я відчуваю тоді свою непотрібність і — що ще страшніше — малість…

— Я поясню вам усе, Мюллер. Учора ще було не можна. Навіть годину тому було рано. Зараз — можна й треба… Я людина альтернативи, ви це знаєте… Я не можу спати в кімнаті, де тільки одні двері — мене мучать кошмари… Якщо Гіммлер домовиться з Бернадотом, він однаково не зможе без мене втримати рейх: партія взяла верх над його СС, і це дуже добре. Отже, на нього ми знайдемо віжки, апарат у моїх руках, гестапо — у ваших. Герінг? Навряд, оперета. Хоч я не виключаю й такої можливості. Його офіцери теж не зможуть тримати, він це розуміє: тримати можемо ми. Але це один напрям роздумів, одне припущення. Друге: вони не домовилися. Тоді я звертаюся до Сталіна з пропозицією миру, я віддаю в його руки Німеччину порядку, Німеччину сконцентрованої сили… Я кажу йому: «Прийміть нас, інакше нас візьмуть ваші союзники»… Ваша гра з Москвою йде добре, чи не так? Кремль нервує, одержуючи інформацію про переговори з Заходом, інакше вони почали б штурм пізніше, коли річки увійшли б у свої береги і не було б непролазного багна на полях, де вони змушені базувати свої літаки…

— Це — двоє дверей, — сказав Мюллер. — І обоє вони можуть виявитися зачиненими… Що тоді? Стрибати у вікно?

Борман посміявся, не розтуляючи рота, і очі його прикрили важкі повіки:

— Доведеться. Але ми стрибаємо з першого поверху, Мюллер… Натреновані, звиклі… «Вікно» — це наш підводний човен. Опорна база в Аргентіні готова до його прийому. Підпільний штаб нашого руху почав роботу на Парані, в межиріччі великих річок; генерал Стресснер віддав нам територію, що дорівнює землі Гессен, для початку вистачить, доктор Менгеле вже там… Далі що?

— Де вікно? — усміхнувся Мюдшер. — Я готовий хоч зараз стрибати. І налийте горілки, тепер, коли все стало ясно, можна хоч на годину розслабитись…

— Шелленберг спонукатиме Гіммлера до відкритого звернення на Захід?

— Спитали б точніше: чи зможе Мюллер зробити так, щоб Шелленберг провів потрібну операцію проти Гіммлера? І я відповів би: «Так, зможу, на те я й Мюллер»… Як будемо відходити? Коли?

— Почекайте, почекайте, всьому свій час…

Мюллер похитав головою:

— Я не вірю у ваші двері, рейхслейтер… Я вже викопав для себе могилу, в яку опустять порожню труну, і приготував мармуровий пам'ятник на кладовищі. Коли ж стрибатимемо з вікна?

— Після того як ми звернемося до росіян. І вони дадуть нам відповідь. А це станеться найближчими днями…

І тоді Мюллер тихо спитав:

— А з ним ви впораєтесь?

Борман зрозумів, що той говорить про Гітлера, а тому відповів відверто й простодушно:

— Я завжди вважав Геббельса лагідною людиною, він мені під силу.

Мюллер знову похитав головою:

— Не треба так… Годинник б'є північ. Не треба… Відповідайте прямо: я можу бути вам корисний в усуненні Гітлера? Я, особисто я, Мюллер? Можу я бути вам корисний у тому, щоб уже зараз вирішити майбутнє трьох ваших двійників — і мої люди теж стережуть їх, не думайте, не тільки хлопці вашого Цандера… Чи уважно ви продумали маршрут нашого походу через закривавлену Німеччину на північ, до підводників? Чи маєте ви в голові абсолютний план операції відходу звідси, коли ми повинні будемо заплутати всіх, пустити їх по хибному шляху, залишити після себе з десяток версій? Рейхслейтер, годинник б'є північ, не дозволяйте собі розслабитись у тутешній блаженній тиші й теплі…

Мюллер говорив так, наче забивав гвіздки; в скронях у Бормана заніміло від болю.

Утонувши в кріслі, він став ще менший на зріст, Борман немов розплився, обм'як і зрозумів, що все скінчено — остаточно й безповоротно. Його пойняв страх: а що як і Мюллер піде?! Це здалося йому таким страшним — бо це було можливе і за його, Бормана, логікою просто-таки необхідне, — тому він сказав:

— Не лайтеся… Мені доводиться весь час грати, зрозумійте мене, ради бога… Все життя — балансування й гра на полюсах.

— Коли б не розумів…

— Давайте обговоримо деталі, Мюллер… Назвіть мені вашу конспіративну квартиру, де ви на мене чекатимете; починайте планувати відхід, займіться моїми двійниками — це правда, часу вже не лишилось… Що стосується Гітлера, то тут ваша допомога мені непотрібна, я його дуже добре знаю…

Ось як уміє працювати гестапо! — IV

…Рано-вранці Штірліц повернувся в Берлін. Місто було оповите чорно-червоним димом пожеж.

Він сидів на задньому сидінні, між Куртом і Ойгеном; машину вів Віллі; по дорозі вони тричі падали в кювети, коли над дорогою проносились російські штурмовики; літаки летіли на бриючому польоті, розстрілюючи з кулеметів колони піхоти, яка пересувалася до Берліна.

Кожного разу Штірліц з жахом думав, що свої ж, червонозорі, можуть ударити по ньому із своїх великокаліберних. Немає нічого прикрішого. Тільки б дожити до того моменту, коли наші ввійдуть у Берлін. Якби вже й загинув від кулі Мюллера — то це хоч відповідає умовам тієї роботи, яку він виконував. Але ж не можна, не можна гинути. Тобі наказано вижити, Ісаєв, ти повинен вижити…

…У приміщення РСХА він увійшов, затиснутий між Куртом і Ойгеном, усе ще не бажаючи признатися собі в тому, що це і є кінець. Гру закінчено, зараз у ній просто відпала потреба: коли гримить артилерійська канонада і червонозорі штурмовики по-хазяйськи баражують над автострадами, не до гри. Фінал трагедії має бути правдою, і ніяких умовностей; останнє слово мусить бути сказане.

…У коридорах РСХА панувала метушня, молоді есесівці поспіхом виносили ящики; на подвір'ї ще палили папери; смердючий, важкий дим щипав очі; зате на третьому поверсі, де містився кабінет Мюллера, було все, як і раніше; канонада здавалася звуковим оформленням фільму, який привезли сюди на перегляд з рейхсміністерства пропаганди — таке практикувалося, особливо коли стрічку було присвячено перемогам вермахту на полях боїв. Так само, як і раніше, біля кожного повороту коридора стояли молодші офіцери СС, які скрупульозно перевіряли документи в усіх, хто проходив, тільки тепер на маленьких столиках коло постів лежали каски й протигази, а на грудях у охоронників висіли короткостволі шмайсери.

Ад'ютант шефа гестапо Шольц подивився на Штірліца з тяжкою ненавистю й сказав есесівцям, що його супроводжували:

— Заберіть у нього зброю.

Штірліц спокійно дозволив себе роззброїти, ввічливо запитав, чи можна йому закурити, йому не дозволили, він знизав плечима й подумав, що трохи часу, мабуть, у нього ще є, інакше його пристрілили б, та й годі.

«А що їм усе-таки тепер від мене треба? — подумав він. — Ну що може тепер зацікавити Мюллера? Чи його спонукає професійний інтерес? Я уявляю, що він може зі мною зробити, коли захоче дістати відповіді на всі свої запитання. Чи йому потрібні адреси моїх контактів у нейтралів? Навіщо? А взагалі знадобляться: він же тікатиме, треба мати в резерві те, чим згодом можна торгувати».