Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 72

— Дозвольте мені в такому разі піти? — так само неквапливо спитав Борман, поклавши на столик, біля книжки Вагнера, телеграму Герінга й проект наказу про його розжалування.

— Сядьте, — сказав Гітлер. — Як вам не соромно? Чи є у вас серце? Чи замість нього у ваших грудях камінь?

— Моє серце розірване любов'ю до вас, фюрер, я живу багато років з невтішним болем у серці…

Гітлер прочитав телеграму двічі, відклав текст, здивувався;

— Але я не бачу в його словах зради, Борман… Він вимагає відповіді, перш ніж оголосити себе наступником…

Борман підвівся, вклонився Гітлеру, пішов до дверей.

— Почекайте! — вигукнув Гітлер, і в голосі його пролунав відчай. — Ви не згодні зі мною?

— Фюрер, дитина завжди трагічно реагує, коли батьки занадто добрі до старшого сина, жорстокого егоїста, прощаючи йому все що завгодно, і несправедливі до молодшого — покірного й люблячого.

— Що все це означає, Борман?! Поясніть мені, я втратив можливість розуміти…

— Коли б я сказав вам: «Фюрер, ви не можете більше керувати роботою партії, я даю вам добу для того, щоб ви добровільно передали мені функції вождя», як би ви поставились до такого пасажу?

— Герінг! — тихо сказав Гітлер, прочитавши ще раз текст телеграми. — Герман, якого я двічі виводив з-під партійного суду за його потяг до розкошів і вільностей в особистому житті… Людина, яка завжди була поряд, добрий, довірливий брат з обличчям гладіатора і серцем дитини… Герінг! — Гітлер зірвався на крик, ніби відчуваючи, яка вигідна зараз Борману істерика. — Брудний кабан! Зрадник! Мерзенний сластолюбець! Людина, розкладена розкішшю й багатством, погрузла в ненажерливій жадобі до наживи! Я проклинаю той день, коли зустрів його!.. Я…

— Там усе написано. — Борман кивнув на аркуш паперу, що його заздалегідь надрукував Цандер — Потрібний ваш підпис…

— Ні, — сказав Гітлер, прочитавши проект наказу. — Я не підпишу цього. Складіть документ у тому розумінні, що Герінг звернувся до мене з проханням позбавити його звання рейхсмаршала, президента рейхстагу, прем'єра Пруссії, фюрера чотирирічного плану розвитку національного господарства і мого наступника у зв'язку з виявленими ознаками серцевої недостатності… Нація повинна вірити в те, що всі ми єдині, як і раніше…

Однак через сім хвилин після того, як цей наказ Гітлера було обнародувано, в Берхтесгаден пішла телеграма Бормана гаулейтеру Фішлю і бригадефюреру Брусу:

«У зв'язку з тим, що фюрер позбавив Герінга звання рейхсмаршала і командуючого люфтваффе, його потрібно арештувати, хоч би де він перебував, і утримувати під охороною до особливого розпорядження про його подальшу долю».

А в цей час Герінг уже вирушив до штабу американської дивізії, командир якої вишикував почесний парад для зустрічі другої людини рейху, наступника, рейхсмаршала і солдата.

Його машину встигли оточити есесівці, що охороняли архіви НСДАП; наказ, підписаний Борманом, виявився для них вищим за особу колишнього рейхсмаршала, якому вони ще хвилину тому, до одержання паперу, підкорилися б з радістю, але, оскільки «порядок понад усе», слово того, що стояв на одну лише щаблину вище, виявилося сильнішим за здоровий глузд: вони готові були розтерзати Герінга за першим же словом з підвалу.

Інформація для роздумів — X

(Шелленберг)

…Кожен працював на себе; кожен думав тільки про себе; блоки укладалися лише для того, щоб одержати хвилинну вигоду, записати її на свій рахунок і негайно розірвати, як тільки виникала можливість нового блоку — в гарячковому шляху до особистого порятунку.

Шелленберг спав у машині. Останній тиждень він практично не з'являвся в РСХА; нові стосунки з Мюллером давали йому таку можливість. Мюллер страхував його від Кальтенбруннера, хоча і з тим Шелленберг завжди доходив згоди, якою зразу ж ігнорував, як тільки бачив більшу вигоду в Гіммлері, а Кальтенбруннер — у Бормані; але час був такий, що всі вони, сповнені взаємної ненависті, не могли все-таки обходитись один без одного.

…В Хохенліхен, до Гіммлера, Шелленберг приїхав цього разу з півночі, де провів чергову бесіду з графом Бернадотом.

— Рейхсфюрер, так далі не можна. Ви повинні зрозуміти: війну програно! — сказав Шелленберг своєму шефу, який сидів біля каміна і читав Плутарха; акуратно нарубані дрова з шипінням лизав вогонь, пахло затишком і миром; кава була заварена справжня, бразільська (кофеїн не випарували на потреби фронтових госпіталів). Вечірнє небо було багряно-синє, спокійне і прекрасне; ніщо не нагадувало тут, у дубовому лісі, який охоронявся полком СС, про те, що росіяни рвуться до Берліна, американці котяться лавиною в Тюрінгію й Саксонію, англійці без упину бомблять міста і автостради; в нетоплених квартирах умирають голодні діти, а на вулицях все ще вішають солдатів з табличками на грудях: «Я — дезертир і панікер, який насмілився сказати, що війну ми програли!»

— Ах, Вальтер, не перебільшуйте, — озвався Гіммлер. — Ви завжди панікуєте… Військові запевнили мене, що Берлін неприступний, що Сталіна розгромлять у Берліні.

— Військові змушені вам брехати, інакше ви накажете їх розстріляти. Вони хочуть вижити, тому й брешуть. А я хочу жити, тому й кажу вам ту правду, яку так неприємно слухати. Рейхсфюрер, граф Бернадот згоден відвезти в американський штаб ваші мирні пропозиції і вручити їх Ейзенхауеру. Дайте мені санкцію, і завтра ж почнуться переговори… Цього разу не наш Карл Вольф входить з такою ініціативою, а граф Бернадот, людина світової репутації, який так само, як і всі європейці, справедливо побоюється російського вторгнення на Захід. Я нічого не прошу, крім вашої згоди на мій вчинок.

— Відповідати за ваш вчинок перед фюрером все одно доведеться мені, Вальтер.

— Історія не простить вам пасивності, — гірко сказав Шелленберг. — Ви відповідатимете перед нацією за те, що вона опиниться під п'ятою червоних…

Гіммлер невдоволено відклав Плутарха.

— Ви знаєте, що організацію СС було створено як гвардію фюрера, Вальтер! Я, її творець, не можу стати зрадником!

— Зрадником? Кого ж ви зрадите? Божевільного маніяка, який нічого не тямить і тягне нас за собою в могилу?!

— Ви що ж, пропонуєте мені скинути фюрера? — саркастично спитав Гіммлер.

— Саме це я вам і пропоную, — відповів Шелленберг. — У вас ще досить вірних вам людей. Арешт Гітлера — хвилинна справа. У вас будуть розв'язані руки. Повна капітуляція на Заході, початок боротьби на Сході, куди ми перекинемо всі наші війська, хіба ви не вбачаєте в цьому свого обов'язку?!

Гіммлер навіть сплеснув руками:

— А як же я скажу про це нації, яка обожнює фюрера?

— Нація його ненавидить! — жорстко відповів Шелленберг. — Нація завжди ненавидить того лідера, який привів її до катастрофи, але нація обожнює переможця, це добре написано ось тут. — Він кивнув на том Плутарха.

— Ні, ні, ні! — повторив Гіммлер і, підвівшись, швидко виходив по кабінету. — Я не можу зрадити минуле! Ви не пам'ятаєте тих днів, коли ми йшли до влади, ви не пам'ятаєте тих років тріумфу, коли ми всі були, як брати, коли ми…

Шелленберг, відчуваючи страшенну втому, роздратовано перебив:

— Рейхсфюрер, які брати? Про що ви? Хіба Рем не був братом фюрера? Або Штрассер? Але ж їх розстріляли як скажених собак. Не треба про минуле, рейхсфюрер! Думайте про майбутнє… Ви звернетесь до нації із закликом об'єднатися для боротьби проти червоних, повідомите про капітуляцію на Заході і про тяжку хворобу Гітлера, яка спонукала його на те, щоб передати вам владу!

— Але він здоровий!

— Його просто немає, — так само втомлено, а тому не думаючи про протокол, сказав Шелленберг. — Є оболонка, міф, тінь… Однак цій тіні повірили, коли він пробурмотів про зняття Герінга за власним проханням у зв'язку з серцевим приступом… І вам повірять, зараз повірять усьому…