Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 88

«Коли ми вивалювалися з машини, — згадав Штірліц дорогу з Лінца в Берлін, — запах був солодкий, тому що на узбіччях лежали вбиті й ніхто їх не ховав, нікому не було діла ні до чого, тільки до себе, але відплата настала не тоді, коли мала настати, не зразу після того, як злочинці підпалили рейхстаг і кинули в тюрму моїх товаришів, а через страшні дванадцять років; який байдужий час — ота таємна субстанція, що в ній ми реалізуємо самих себе!.. Або не реалізуємо зовсім…»

— Ей! — покликав Штірліц і здивувався: не говорив, в хрипів. Щось сталося з голосом. «Але ж голосові зв'язки не можна відбити, — подумав він, — просто я стримував себе щоб не кричати від болю, — а їм цього так хотілося, для них це було б щастям — бачити, як я корчусь, але я не зробив їм такої приємності, я кричав нишком, і тому в мене щось запеклося в горлі. Минеться». — Ей! — знову прохрипів він і вирішив, що його не почують, а йому треба було встати й відчути себе всього. Може, вони перебили мені ноги і я не зможу підвестися, не зможу ходити. Нехай вони прийдуть сюди, нехай відведуть у туалет, а може, Мюллер наказав їм не пускати мене нікуди або цей «добрий» лікар звелів тримати мене нерухомим, так йому буде зручніше потім працювати зі мною. Вони ж не приховують і кажуть: «Він працює». От сволота, як паскудять прекрасне слово «праця», та хіба вони одне це слово спаскудили? Вони спаскудили те слово, за яке загинуло стільки чудових товаришів. Вони ж посміли прекрасне й чисте слово «соціалізм» узяти собі, обгидивши його власництвом, арійською приналежністю! Ну й пройдисвіти! Але ж немає національного соціалізму, як немає національного добра, честі, національної мужності…»

— Ну, чого тобі? — спитав Віллі, прочинивши двері.

Штірліцу знову здалося, що той зовсім не відходив од нього.

— В туалет пусти.

— Лий під себе, — засміявся Віллі якось дивно, гавкотливо. — Підсохнеш, морозів більше не буде, весна…

«Він нічого не розуміє, — збагнув Штірліц. — П'яний. Вони без упину п'ють — так завжди буває в боягузів. Вони нахабні, коли всі вкупі і над ними є хазяїн, а варто залишитися самим, їх починає душити страх, і вони п'ють коньяк, щоб їм не було так страшно».

— Ну, гляди, — прохрипів Штірліц, — гляди, Віллі! Гляди, собако, ти можеш мене розстріляти, якщо накаже Мюллер, і це буде за правилами, але він не міг тобі наказати, щоб ти не пускав мене в сортир, гляди, Віллі…

Той підійшов до нього («Я правильно вичислив, — зрозумів Штірліц, — я натиснув у те саме місце, яке в нього тільки й відчуває біль, я влучив у ціль його страху перед шефом, — все інше в ньому атрофовано, рослина, а не двоногий»), зняв наручники, відстебнув сталеві обручі на щиколотках і сів на стілець.

— Валяй, — сказав він. — Іди…

Штірліц хотів був підвестися, але зразу ж упав, не відчувши свого тіла; біль знову зник — запаморочлива дзвінка ватяність. Нудить.

Віллі засміявся. Знову вибухнув снаряд — тепер ще ближче. Будинок струсонуло. Віллі встав, похитуючись, набливився до Штірліца і вдарив його чоботом у криваве місиво обличчя:

— Вставай!

— Спасибі, — відповів Штірліц, тому що біль знову повернувся до нього. «Спасибі тобі, Віллі, зло породжує добро, це точно, я переконуюсь у цьому на собі, як не повірили. Одне слово — досвід. Ох ти, як же болить усе тіло, га?! Тільки обличчя в мене наче немає, немов гарячий компрес поклали; а чому так важко розплющувати очі? Може, лікар уколов у повіки, щоб я не міг більше бачити їхні обличчя? Все одно я їх запам'ятав на все життя… Почекай про все Життя… Не треба… Він би не колов мені повіки, вони просто випекли б мені очі сигаретами — нема нічого простішого… Отже, їм поки ще потрібні мої очі…»

…Він повільно став підніматися з підлоги, руки тремтіли, а він безперестану повторював собі рятівні слова — «Примусь себе!». Виплюнув кривавий шматок, прокашлявся й сказав своїм звичайним голосом, уже чуючи себе:

— Ходімо…

— Почекай, — відповів Віллі, виглянув у коридор і крикнув: — Хто ще не закінчив роботу, замовкніть! Я не сам!

Штірліц ішов, похитуючись, чіпляючись розпухлими пальцями за стіни, щоб не впасти. Біля дверей, оббитих червоною шкірою, він зупинився, знову виплюнув кривавий шмат — його втішало, коли він бачив, як кров розтікалась по акуратних білих шпалерах у блакитну трояндочку — нехай спробують відмити. Це ж ранить їхнє серце: така неохайність. Зараз, мабуть, ударить. І справді, Віллі ударив його по голові. Штірліц упав, упав у темну безпам'ять.

…Мюллер прийняв ще дві таблетки коли, які йому подарував Шелленберг, і не кваплячись почав переодягатись. Усе. Кінець. Жаль Ойгена. І Віллі жаль, а ще більше жаль Гешке, тямущий хлопець, але якщо дозволити їм піти — тоді вся гра виявиться блефом. Штірліц — людина особлива, він піддавок не прийме, та й у Москві сидять міцні люди, вони калькуватимуть товар. Їм просту «липу» не всучиш… Щоб завершити свою коронну партію перед тим, як втекти звідси під гуркіт російської канонади по стежці ОДЕССи, він може пожертвувати цими хлопцями, розумними й вірними йому, він просто мусить віддати їх на заклання — так розраховано його комбінацію… Навіть якщо в будинок влучить снаряд і Штірліца пристукне разом з ними, документам, які зібрано там, віритимуть. Вони ж шукатимуть Штірліца і знайдуть його — в крові, зі слідами тортур. І це буде як передсмертний лист вірної їм людини, вони з'їдять його дезінформацію, повірять йому, і він, Мюллер, саме він, зробить так, що в Москві проллється кров, багато крові, — ах як це важливо для його справи, коли ллється кров; кров виходить — сила виходить, сила виходить — пустеля настає…

…Мюллер зняв телефонну трубку, набрав номер, почув знайомий голос: на цій опорній точці ОДЕССи гаразд; тільки п'ятий абонент не відповів; мабуть, влучив снаряд. Шоста й сьома чекали. Все, порядок, де Борман?

…Наказ про висадження в повітря штолень в Альт Аусзеє, де зберігалися картини, ікони й скульптури, вивезені з усіх країн Європи, надіслав Геббельс. Про це Борман — в метушні останніх годин — не знав.

…Кальтенбруннер тяжко очухувався після нічного темного пияцтва. Боязко оглядаючись, немов ждав, що хтось от-от схопить його за руку, проштовхував у себе чарку коньяку — в першу ж мить, як тільки розплющував очі. Закурював гірку сигаретку «каро», найдешевшу (раніше він завжди цим бравував). А вже потім одягався, виходив у кімнату, де працювали секретарі. Зацьковано цікавився останніми новинами з Берліна, все ще — в глибині душі — сподіваючись на диво.

Саме тут, рано-вранці, йому й передали послання Геббельса.

— Де команда підривників Аусзеє? — спитав Кальтенбруннер і налив собі ще одну чарку коньяку. — З'єднайте мене з ними.

Секретар, який щойно приїхав разом з Кальтенбруннером з Берліна, тутешньої обстановки не знав і відповів, що має запитати номер, бо він якийсь особливий; їх же засекретили, вони живуть на конспіративній квартирі, здається, чи не за словацькими паспортами…

— Я з'єднаю вас, обергрупенфюрер, я в курсі справи, — сказав Хьотль. Він тепер не відходив від Кальтенбруннера ні на крок. — 3 вашого апарата. Ходімо. — І він розчинив двері в його кабінет.

Тут, коли вони залишилися самі, Хьотль — вкотре уже за останні дні — згадав Штірліца — його спокійне обличчя, мигдалевидні примружені очі, ледь поблажливу усмішку, його слова про те, як треба тиснути на Кальтенбруннера, щоб той не зробив непоправного, — і сказав:

— Обергрупенфюрер, ви не будете дзвонити підривникам.

Той підвів своє видовжене, коняче обличчя. Брови поповзли вгору, зробивши його маленький лоб зморшкуватим і в'ялим.

— Що?!

— Ви цього не зробите, — повторив Хьотль, — хоча б тому, що американський представник у Берні Аллен Даллес сів за стіл переговорів з обергрупенфюрером Карлом Вольфом лише після того, як той запевнив, що врятує картини галереї Уффіці. Я ладен зробити так, що Даллес дізнається про ваш мужній вчинок. Ви не послухали Геббельса, ви врятували для світу вічні культурні цінності — це посилить ваші позиції, особливо після зради Гіммлера, — під час майбутніх переговорів із західними союзниками… Якщо ви не зробите цього, то…