Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 12

Самуеля К. Дігона перевели з госпіталю на маленьку дачку — в гори, в Тюрінгію. Там до нього приставили лікаря й охоронця. Поводилися з ним з вишуканою чемністю, їжу давали дієтичну; ні про що з ним не розмовляли; всі прохання виконували негайно, крім одного: коли він замовив у п’ятницю особливу, «кошерну» їжу, охоронець відповів:

— Ще раз попросиш свою їжу — примушу жерти свинину з ранку до вечора, зрозумів?! У нас люди одержують їжу по картках через ваші гешефти, а тут ще особливу їжу йому подавай!

Мабуть, він усе-таки сказав про це Дігонове прохання, бо на другий день його замінили іншим — старішим, мовчазним охоронцем. Коли Дігон очуняв, до нього приїхав офіцер з IV управління СД.

— Пане Дігон, — сказав він, — мене уповноважили спитати, чи немає у вас скарг. Як поводиться з вами персонал? Чи задоволені їжею? Як самопочуття?

Самуель тільки поплямкав губами: чотирнадцять зубів йому ж вибили і його рот став старечий. «Я схожий на Вольтера, — якось помітив Самуель, розглядаючи своє покалічене обличчя, — є такий скульптурний портрет, де в нього запалі щоки, а рот хоч і закритий, а здається зовсім беззубим».

— Не чую, — сказав офіцер. — Що ви сказали?

— Я нічого не сказав, — прошамкав Дігон.

— Хіба вам ще не вставили зубів? Було ж наказано з Берліна зробити вам вставну щелепу. Яке неподобство!

— Мені її зробили, але до неї треба звикнути…

— Розкажіть, будь ласка, як усе це з вами сталося? Ви впали із сходів у поліцейській дільниці чи з вас у камері знущалися карні злочинці?

— А як ви гадаєте?

— Бачите, — відповів офіцер — мене в даному випадку більше цікавить, що з цього приводу думаєте ви…

— Чому це вас так цікавить? Після того, що сталося…

— Саме після того, що сталося, мене це особливо цікавить.

— Ви хочете сказати, що, коли я розповім, як карні злочинці в камері покалічили мене, а ваші тюремні лікарі врятували мені життя, я зможу зустрітися з представником американського посольства?

— А при чому тут американське посольство? — здивувався офіцер. — Ви громадянин Німеччини…

— Громадянин? Я ніколи не думав, що з громадянами можна так поводитись, як повелися зі мною…

— Хто? Хто ж з вами так повівся?

— Бандити, — відповів Дігон, — У тюремній камері… Чи слід мені розуміти вас таким чином; що саме ця сусальна історія гарантія мого звільнення?

— А вас уже звільнили. Сталася помилка, пане Дігон, ви не мали ніякої причетності до справи того мерзотника в Парижі… Ну а бандитів, які вас побили в камері, ми притягнемо до суду по двох статтях: грабіж, по-перше, і порушення тюремного режиму по-друге.

— Якщо мене звільнили, тоді дозвольте мені негайно виїхати до Нью-Йорка.

— Спочатку доведемо до кінця курс лікування, а потім ви поїдете туди, куди вам заманеться.

— Я можу долікуватися там, де моє харчування не регламентуватиме охоронець.

— Пане Дігон, народ обурений злочинством єврейської терористичної організації, і ми зобов’язані відповідати за вашу безпеку; пробачте, але, якщо хтось із громадян рейху уб’є вас пострілом у скроню, оживити ми вас уже не зможемо. Нам хотілося б, щоб ви розповіли в пресі про те, що брехня, яку поширюють вороги про нашу вигадану жорстокість у тюрмах, не має нічого спільного з дійсністю. Так, вас заарештували, причому випадково, так, ви сиділи одну ніч у камері, і бандити, заарештовані за пограбування й насильство, вчинили над вами звірячу розправу, та коли б не допомогли наші тюремні лікарі, то ви зараз лежали б у сирій землі, пане Дігон. Вам би слід розповісти про те, що наша юриспруденція не карає невинних, хоча від випадковості в нашому житті ніхто не гарантований, по-моєму, про це є навіть у талмуді…

— У такому разі я повторюю своє запитання, пане офіцер… Не маю честі знати вашого імені…

— Ейхман… Моє прізвище Ейхман.

— Отже, пане Ейхман, після такого роду заяви я зможу покинути рейх?

— Безперечно. Ви покинете рейх, якщо хочете цього, але не зразу після такої заяви… Вам ще треба буде вирішити свої фінансові справи, та й не слід вам зразу виїжджати — можуть бути кривотлумачення: мовляв, Дігона просто примусили виступити з такою заявою.

— А чи не може бути такий варіант: я виступаю із заявою, в якій дякую німецькій юриспруденції й медицині, а після цього ви відмовляєте мені у виїзді на батьківщину?

Невже ви думаєте…

— Так, пане Ейхман, я думаю саме так. І мені потрібні гарантії.

— Я можу зрозуміти вас, — помовчавши, відповів Ейхман. — Гаразд. Кого б ви хотіли мати гарантом?

— Когось із представників наших фірм.

— Це будуть американці? Ні, такий варіант нас не влаштує Можливо, ми зупинимося на комусь із ваших німецьких контрагентів?

— Будь ласка.

— Кого б ви хотіли запропонувати?

— Доктор Шахт.

— Це неможливо. Доктор Ялмар Шахт — член імперського кабінету міністрів.

— Доктор Абс? А може, Дорнброк?

— Дозвольте мені порадитися з керівництвом. Можу вам сказати, що обидва вони, хоч і фінансисти — а ви знаєте, що наша партія виступає проти фінансового капіталу і великої буржуазії, — нічим себе не скомпрометували й займають нейтральну позицію. Звичайно, мені доведеться переговорити з ними — чи погодяться вони виступити вашими гарантами. А втім, нам потрібен один гарант. То хто ж із них? Абс? Чи Дорнброк?

— Добре, — пожувавши беззубим ротом, відповів Дігон. — Давайте зупинимося на Дорнброку.

…Дорнброк потиснув худу руку Дігона й прошепотів:

— Боже мій, що з вами, Самуель? Який жах, бідолашний ви мій… Ейхман розповів мені, що вас покалічили бандити в камері під час випадкового арешту… Є ще якийсь Дігон, якого шукали, а взяли помилково вас…

— І ви повірили в це, Фріц? — гірко всміхнувся Самуель. — Фріц, це все брехня! Мене побив їхній слідчий у гестапо! А тепер вони хочуть, щоб я обілив їх. Мабуть, Баррі натиснув на них через державний департамент. І вони хочуть, щоб я сказав, ніби все це, — він показав висохлими руками на своє покалічене обличчя, — діло рук бандитів… Не тих бандитів, які допитують, а нікчемних, нещасних, темних злодіїв. Я зроблю таку заяву, щоб вирватися з цього пекла…

— А дома ви розкажете всю правду про цих недолюдків, я розумію вас…

— Звичайно! Про це не можна мовчати. Світ здригнеться, коли я розповім про ці звірства. Досить подивитися на моє обличчя… Це страшніше за слова…

Дорнброк сказав Ейхманові, заїхавши до нього в імперське управління безпеки:

— Його не можна випускати. Відправте його в табір… У такий, словом, звідки не дуже скоро виходять. Але хай він живе… Ним можна торгувати. Звичайно, вся власність Дігона переходить у розпорядження моєї компанії, але це має бути зроблено таємно. Аріїзація підприємств Дігонів, та й годі. А куди пішли їхні капітали — це наше діло.

— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.

— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…

— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.

На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.

…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.

Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:

— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…