Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 44

— Спасибі.

Аркадій Аркадійович походив по кабінету і, підвівши очі на віддушини, багатозначно подивився на Ісаєва.

Той ледь помітно кивнув: якщо тут усе знімають, то глядачеві здалося б, що він лише стомлено опустив голову.

— Всеволоде Володимировичу, я порадився з товаришами, і ми прийшли до висновку, що Валленберга не можна везти на дачу…

— В камері він говорити не буде… Ви ж фіксуєте наші з ним розмови… Я з самого початку попередив його, щоб він не затівав розмов про справу… Це ваша вина; якби ви задовольнили мої вимоги, все склалося б інакше…

— Я думаю, — після довгої паузи відповів Влодимирський, люто стримуючи себе, аби не дати цьому гаду по морді й не спитати, що він писав шведу на Біблії. — справі можна допомогти… Але це… Мені навіть страшно говорити… Це призведе вас до страждань…

— Вважаєте, що зараз я благоденствую?

— Працюєте, — сухо відрубав Аркадій Аркадійович. — Ви на службі, Всеволоде Володимировичу. Ви під погонами… Так от, коли ми повернемо вас після дводенної відсутності в камеру, то повернемо в наручниках… А зараз вип'єте таблетку брому, щоб зразу впасти на койку… Вас піднімуть… Ви знову впадете, вам накажуть встати, але ви не зможете, тоді вам оголосять карцер… Поспите в іншій камері, хоч добу… Потім знову надінуть наручники й приведуть до Валленберга. І ви сповідаєтесь йому, бо, скажете ви, цілком можливо, що вас розстріляють, а ви хочете, щоб правда про ваше життя залишилася в пам'яті бодай однієї людини…

— І я розповім йому про себе всю правду?

— Саме так.

— Він спитає, чому ви мені не вірите? — Ісаєв знизав плечима. — А коли вірите, то чому держите в браслетах і хочете розстріляти? В голові нормальної людини таке не вкладається…

— По-перше, ми вам віримо, Всеволоде Володимировичу, і ви це зрозуміли. По-друге, саме тому, що ми вам начебто не віримо, він вам повірить. І відкриється.

17

— Брехня породжує брехню, — задумливо мовив Валленберг і поміняв ганчірку, змочену в холодній воді, на розпухлих оладках-кистях Ісаєва. — Я не сказав тутешнім слідчим жодного слова брехні і чим більше переконував їх у тому, що кажу правду, тим менше вони вірили мені… А особливо, коли це стосувалося «Джойнт Дістрібьюшн Коміті»…

— Чому?

— Не знаю. Вони весь час вимагали відкрити агентуру «Джойнта» у Східній Європі… Спочатку я не міг збагнути, плутав, ви ж знаєте, скільки в Англії й Америці цих самих «джойнтів»?! Що не комітет, то неодмінно «джойнт» — «об'єднаний»… Я їм говорив, що в Штатах було тільки одне скорочення, зрозуміле всім: «Борд»…

— Я не знаю цього скорочення, — признався Ісаєв.

— Мабуть, забули, — відповів Валленберг, і Ісаєв ще раз подивувався його такту. Тільки вір мені, дружище, тільки вір, я знаю, що зроблю на процесі — «пострижись, як у Кракові»; ніколи ми з Санькою про це не розмовляли, а перервали нас саме на цьому моєму запитанні, вони змонтували плівку — це ясно. Що ж, їм за цю підступність і відповідати… І в листі Сашеньки є рядки Гумільова, вона їх недарма вставила. Я говорив їй у Владивостоці, що цей поет несе в собі повсякчасне відчуття тривоги й невіри в реальність того, що відбувається.

— Ви просто забули, — повторив Валленберг, спохмурнівши, наче хотів прийняти трудне рішення. — Першим забив тривогу про тотальне знищення всіх євреїв, що живуть у Європі, британський міністр Антоні Іден у своєму виступі в палаті общин, що рівнозначно зверненню до всієї імперії… Але при цьому британці прикидалися: насправді вони не хотіли пускати євреїв у Палестину: «можливе непорозуміння з арабами». Скрізь і всюди «поділяй і владарюй», як прикро це, як усталено… Ви знаєте, що Лондон запропонував Рузвельтові провести нараду про гітлерівський геноцид євреїв? І що той спочатку відмовився?

— Не знав. РСХА таких відомостей не мало…

— Британські служби вміють зберігати свої таємниці, — сказав Валленберг, й Ісаєв одразу відзначив, яка небезпечна ця його фраза: почнуть мотати, звідки йому це відомо… Якщо не гестапівський шпигун, то британський — а їм все одно…

— Далі, — вимогливо перебив Валленберга Максим Максимович.

Той здивовано знизав плечима: мовляв, що я сказав необережного? І продовжив:

— Так от, Рузвельт зволікав… Чому? Для мене це досі загадка. Лише після того як стало відомо, що гітлерівці спалюють п'ятнадцять тисяч євреїв щоденно, Білий дім завагався і державний департамент створив «Комітет допомоги біженцям війни». І оцей «Уор реф'юджі борд» передав з свого бюджету мільйон доларів організації, що розподіляла талони на їжу й на житло серед євреїв, які втекли від Гітлера: тут її називають «Джойнт», ми називали «Об'єднаний розподільний комітет»… Мою кандидатуру, — мовляв, готовий допомогти врятувати нещасних, — запропонував представник «Борд» у Швеції, — бо Америка, будучи в стані війни, не могла послати в Угорщину свою людину, аби заступитися за євреїв, приречених на знищення. У Стокгольмі всі знали, що я відмовився вести банківські операції, хоч і досяг успіхів у цьому в Палестині ще до війни. Банкір — справді професія циніків, — Валленберг зітхнув. — З Південної Африки — я там також вів справи нашого банку «Енскілд» — дідусеві прислати листа, що, мовляв, я талановитий і все таке інше, чудовий організатор, але для справжнього банкіра надто вже великий фантазер… Словом, «Борд» депонував у нашому сімейному банку «Енскілд» сім мільйонів доларів для врятування угорських євреїв, яких Гітлер, відчуваючи наближення краху, наказав знищити. Було літо сорок четвертого, Червона Армія наступає, союзники висадилися в Європі, фінал війни, кінець нацизму…

— Гітлер не вважав, що війну програно навіть у березні сорок п'ятого, — заперечив Ісаєв. — Він же був фанатиком.

— Я також був фанатиком, коли рятував євреїв від знищення…

— Ви не були фанатиком. Ви просто виконували свій людський обов'язок… Фанатизм Гітлера йшов не від ідеї, а від параної й самозакоханості… Ну, далі?

— А далі я приїхав у Будапешт… Це було дев'ятого липня сорок четвертого… Приїхав як секретар шведського посольства з гуманітарних питань. І саме тоді там почав свою активність оберштурмбанфюрер СС Ейхман. Я хотів урятувати євреїв, а він хотів спалити їх у Освенцімі… Як солому… Сотні тисяч… З дітьми, з вагітними жінками… Я купив — долари ж у мене були — багато будинків у Будапешті, таким чином, в угорській столиці з'явилося шведське нерухоме майно — спробуй торкнутися власності нейтральної держави! А потім я почав видавати євреям шведські паспорти… Ви не уявляєте собі, що творилося в шведській місії і в мене, на вулиці Мінерви, де я відкрив свій відділ! Десятки тисяч нещасних обложили мої двері, жах, жах! У мене досі у вухах цей страшний зойк тисяч людей… Я був наївним ідіотом, ви навіть не уявляєте, яким наївним я був, коли зібрав нараду представників міністерства внутрішніх справ Угорщини, нацистів та керівників єврейської общини… Ейхман вимагав негайної депортації, а я сподівався на здоровий глузд… Але я знав від угорців, що адмірал Хорті нарешті зрозумів: війну програно… Більше того, шеф будапештської жандармерії Ференці сказав мені:

«Валленберг, я в захопленні від вашої ідеї зі шведськими паспортами й охоронними листами для євреїв… Думаю, Хорті погодиться визнати цей крок вашого уряду правомочним…» Він же потім і шепнув мені: «Хорті послав своїх людей до Москви на другий день після того, як Румунія повернулася до росіян і оголосила війну Гітлеру й нам… Він згоден підписати мир, але цей мир має бути почесним, інакше нація не прийме його…» І почалася політична гра в поступовість: поки люди Хорті пробиралися до Москви, адмірал змінив свого прем'єра. В крісло сів Геза Лакатош, ліберал, але в першій же промові запевнив усіх, що Угорщина продовжуватиме боротьбу проти російського більшовизму й американського єврейства… А тоді не можна вже було грати… Треба вміти вчасно діяти: втрата часу — непоправна втрата, особливо в політиці.