Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 51

Спочатку Сталін розлютився, кинув лист Поскрьобишеву: «В мене немає часу займатися психологією ідіотів!»; однак потім згадав, що сам просив щось гостре, без аллілуйщини й набридливого словослів'я.

Тижнів півтора Сталін обдумував нищівну відповідь, складену з рубаних, разючих фраз, а потім написав своїм чітким, бездоганним почерком: «Ви зацікавились глухонімими, а потім уже питаннями мовознавства. Мабуть, це й примусило вас звернутися до мене з рядом запитань. Що ж, я не проти задовольнити ваше прохання. Отже, як стоїть справа з глухонімими? Чи працює в них мислення, чи виникають у них думки? Так, працює у них мислення, виникають у них думки. Ясно, що, коли глухонімі позбавлені мови, то їхні думки не можуть виникати на базі мовного матеріалу…»

Коли Сталін показав цю відповідь на засіданні ПБ, всі захоплювалися, підкреслюючи при цьому дивовижну, разючу логіку Йосифа Віссаріоновича.

Той неуважно ходив по кабінету, не дуже слухаючи членів Політбюро; а в голові безупинно крутилося заперечення самому ж собі: «Але якщо я допускаю Думку поза Словом, то, виходить, Марр правильно писав? А нехай, — раптом невимушено подумав він. — Нехай так. Я підкорюсь Політбюро, їхнім хвалебним відгукам, надрукую відповідь; подивимось: хто в країні посміє заперечити чи хоча б відзначити невідповідність, суперечливість моєї відповіді… Ні, не посміють… А з тим, хто наважиться, треба зустрітися, послухати; я зовсім відвик бачити людей, які бодай у чомусь перечать мені, а це погано, позбавляє думку конче потрібної активності в захисті. У цьому кабінеті мене всі хвалять, газети хвалять — хочуть, щоб я розслабився?! Їм усім моє крісло не дає спокою…»

Поміркувавши про це, Сталін вирішив не квапитися віддавати весь рукопис членам Політбюро; нехай поки що читають уривки, повністю надішлю пізніше, коли одержу інформацію, що вони говорять про мій труд дома… «Що вони говорять дома? — він перепитав себе роздратовано. — Геній і мудрий вождь, ось що вони говорять дома! А мені треба знати, що вони думають! А сеє не дано, бо, коли на лаву підсудних сядуть Молотов, Мікоян і Ворошилов, їхні показання знову, як Пятакова й Радека, доведеться писати мені — в камері всі зовсім втрачають почуття гідності й здорового глузду…»

Оскільки Сталін ще під час війни вирішив скасувати саме поняття «більшовизм» (воно надто вже зв'язувало партію з Леніним, позбавляло її державної заземленості, яка набагато надійніша за синагогальні свари лондонського та й інших з'їздів, особливо тепер, після перемоги, коли виникли завдання про реальне включення всієї Європи в орбіту нової соціальної структури, основоположенням якої є Русь), він акуратно вписав пасаж про те, що імперії Олександра Великого, Кіра й Цезаря не могли мати спільної мови, але є «ті племена й народності, які входили до складу імперії, мали свій економічний базис і свої мови, що давним-давно сформувалися»…

Прикидку зібраного рукопису Сталін, як це було заведено з ленінських часів, пустив «по кругу», розіславши членам Політбюро; знову чекав бодай одного знаку запитання на полях: «Яка імперія мається на увазі? Британська? Але її більше немає. Отже, Російська?..» «Чому «Жовтневий переворот»? Так про нас писали білогвардійці».

Однак ніхто не зробив жодного зауваження, лише захоплені відгуки!

Писали членам ПБ їхні помічники, самі не можуть, а який помічник рискне підставляти свого шефа?! Ось він, механізм, якому віддано роки праці, ось вона, Система, яка гарантує єдність рівних при беззаперечності Суду Першого!

…Коли книжка вийшла, її переклали всіма мовами світу й ввели в курси всіх університетів, Сталін, перегортаючи свій труд (вже звик до того, що писав він, тих, хто готував, просто викреслив з пам'яті), раптом натрапив на фразу: «Мова вмирає разом зі смертю суспільства. Поза суспільством немає мови».

Як завжди, Сталін дозволив собі почути цю фразу, полюбуватися її безапеляційною карбованістю, а потім раптом рвучко підвівся з тахти: «А латинь?! Чи давньоруська?! Це ж нісенітниця якась? Мови живуть без суспільства!»

Він зразу витяг папку з «нарізами» — був певен, що цей ідіотизм вписав у текст якийсь ворог; з прикрою втомою побачив свій олівець; сам писав; «жоден з академіків не наважився сказати, що це абракадабра… А хто винен? Я, чи що? Їхній рабський характер винен, їхній вроджений страх винен, не я!»

Подзвонив міністрові державної безпеки й попросив підготувати на ранок (було вже близько четвертої, незабаром світатиме) документи з негативними відгуками найзапекліших антирадянщиків з приводу брошури «Мовознавство».

…Міністр зразу поїхав до себе, підняв на ноги заступників, але, ознайомившись з відгуками, зрозумів, що Сталіну, принаймні, особисто він, їх не понесе. Як він може покласти на стіл генералісимуса, наприклад, таке: «В умовах сталінської темниці, при небувалій в історії людства особистій диктатурі, коли люди вимушені зі сльозами показного щастя називати «день» «ніччю», а «зло» «добром», як може «комуністичний імператор», який знищив цвіт країни, терпіти висловлювання академіка Марра про те, що «мова» (звукова) стала тепер вже здавати свої функції новітнім винаходам, що перемагають простір, а мислення йде вгору від невикористаних його накопичень у минулому… Майбутня мова — мислення…». Як може терпіти подібне Сталін, який забороняє саму думку, розстрілює видатних учених Росії, проголошує біоніку «мракобіссям», кібернетику — «підступами єврейських космополітів», а генетику — «змовою світового сіонізму»?! В принципі ми можемо радіти з цього, бо Сталін зримо довів, що комунізм не має будь-якого здорового глузду, коли забороняє розробляти першооснову військової науки — кібернетику, але ми не можемо не співчувати великому Народові, який попав у лапи тирана…»

Далі міністр не читав, а сказав собі, що він не має сили бачити цю гидоту заздрісних інтриганів, куплених американською розвідкою; наказав підібрати відгуки з ліворадикальної преси — комуністичні газети Сталіна не влаштували б, він вимагав абсолютно «неупереджену інформацію». Сяк-так настригли.

Сталін приїхав на роботу раніше ніж завжди, не о першій, а о дванадцятій: кивнув міністрові, взяв у нього з рук папку й сказав:

— Ждіть вказівок.

Той ждав вказівок до п'ятої вечора, коли Сталін вирішив щось попоїсти; вийшов зосереджений; здивувався:

— А ви тут що робите? Я ж сказав — спасибі, ви вільні…

…Найбільше Сталіна умиротворили слова в статті італійського журналіста, який, наводячи його, Сталіна, пасаж про те, що «ніяка наука не може розвиватися й працювати без боротьби думок, без свободи критики», підкреслював, що генералісимус показав ученим у Росії, які занадто перегнули палку в плані критики Менделя й Моргана при очевидному потуранні Жданова, що претендував на роль ідеолога, хто насправді є істинним мислителем Росії. Саме Сталін не просто не заглушив критики, як це робив Жданов, а, навпаки, безстрашно закликає до неї — ось зразок мудрої державності, даний тому ж Білому дому, що погруз у полюванні на відьом; «один — нуль на користь Джузеппе Сталіна; комуністичний випускник семінарії дає фору політикам із світською освітою…»

…А й справді, подумав Сталін, наша, семінарська, істинно теологічна освіта була значно глибшою і в чомусь практичнішою від гуманітарної, хоч нас привчали до таїнства спілкування з вічними постулатами, а світська школа давала досить широкий розкид знань, але без тієї одержимої систематичної зосередженості, якої від нас вимагали.

…Ніколи, в жодному своєму виступі Сталін не задирав злобно ні віри, ні релігії, дозволяв собі лише іноді трохи зачепити «боженьку», та й то у фольклорному смислі, зрозумілому народові, яким він повністю правив. (І все-таки священиків, справжніх подвижників Віри, кидав у тюрми, нещадно гноїв у таборах, розстрілював.)

Якби я сів на лаву історичного чи юридичного факультету, признався він собі якось, не бачити мені як своїх вух ні перемоги над опонентами, ні, як наслідок цього, партійно-державного лідерства. Мені протистояли всі — всі без винятку члени Політбюро Леніна і більшість його ЦК, з подивом думав він, часом не вірячи собі самому, а тепер вони стали шпигунами, диверсантами, ворогами народу, інформаторами гестапо; такими й залишаться на віки в пам'яті росіян.