Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 17

– Це ти? – радісно промовив Ваня і простягнув обидві руки: він упізнав свого колишнього сусіда – Анатолія Ковальова.

– Я! – так само радісно потиснув йому руку Анатолій.

– Дивись, як ти змужнів: нічого не скажеш – справжнім мужчиною став.

– А ти що думав? Ми тут теж недаремно сиділи, а росли потихеньку,- пожартував Анатолій і спитав: – Ваню, а ти як тут опинився?

– Та так трапилось,- ухилився від прямої відповіді Туркенич.- Довелось, брате. Я і не думав, що у своє місто повернуся.

Анатолій не став розпитувати, розуміючи, що Туркеничу, мабуть, важко про це згадувати і говорити. І він змінив тему розмови.

– Невеселий час настав. Я ось хотів евакуюватися – не вдалось.

– Чому?

– Як чому? Бачиш, скільки хлопців у місті залишилось. А більшість хотіли виїхати. Не вийшло: на переправах усі застряли.

– А що тепер робите?

Ваня звернувся до нього як до учня, як до молодшого, маючи на увазі усіх тих, хто зараз гуляв по парку, ходив у клуб.

Анатолій був розумним хлопцем. Він одразу збагнув, про кого йде мова,- про його ровесників. Як-не-як, а Туркенич був старший від нього років на п'ять.

– А ось так і живемо. Гуляємо, танцюємо, а дехто працює.

– Де працюють?

– А хто де. Хто на німців, а хто і проти них.

– Як проти них? – присунувся до нього Туркенич. Очі його радісно заблищали.- Та кажи, чого ти приховуєш. Щось знаєш?

Ваня мало вірив, що Анатолій може бути зв'язаний з партизанами. Але… хто знає, адже он як змужнів, не скажеш, що підліток.

– Звідки мені знати? Та ти сам, мабуть, чув: днями у місті листівки з'явилися, а за день до цього біля Хамівки машину з фашистами підірвали.

– Так хто ж таки все це робить?

– Люди, звичайно.

Туркенич чекав. Ніздрі його розширились, наче йому важко стало дихати.

– Ну чого ж мовчиш? Ти про цих людей знаєш що-небудь? І Ваня подивився в очі Ковальова. Той, витримавши пильний погляд, спокійно спитав: – А ти шукаєш їх, чи що?

Ваня зупинився на секунду в нерішучості, а потім тихо сказав:

– Цікаво було б хоч одного побачити.

– Ну, ну, подивись,- теж ухилився од відповіді Ковальов. Але Туркенич зрозумів: Анатолій, якщо і не має зв'язку з партизанами, то дещо про них знає.

Але цього вечора йому не вдалося більше нічого дізнатися від Анатолія. Вони довго прогулювались по темних алеях міського парку. Кожний намагався більше слухати, ніж розповідати, але врешті-решт обоє, наскільки вважали можливим, розповіли про те, як провели ці роки. Колись вони були сусідами, і хоч Ваня був старший за Анатолія (в шкільні роки різниця у чотири-п'ять років дуже помітна),- досить добре знали один одного і могли багато про що поговорити.

Але і Ваня, і Анатолій розуміли: у кожного з них є щось таке, чого вони зараз не могли сказати.

– Ваню, а ти у когось був уже? – запитав Анатолій, коли вони виходили з парку.

– Ні! У мене зараз немає знайомих у місті. Я тебе першого зустрів.

– Якщо хочеш, приходь увечері, повеселимося! Завтра збираємось в однієї дівчини.

– Ну що ти, незручно. Там, мабуть, будуть самі учні.

– А ти хіба давно із шкільної лави? Приходь, не соромся, та пластинок патефонних принеси, у тебе, здається, їх було чимало? – Є дещо у сестер. Ти можеш зайти взяти. А я, мабуть, не піду, незручно. Я нікого не знаю, та й мене ніхто там не знає.

– Нічого, познайомишся.

Відчувши деяку нерішучість Туркенича, Анатолій запропонував:

– Принеси пластинки завтра вранці годині о десятій до клубу, а я тебе з хлопцями нашими познайомлю.

Ваня зрозумів, що його запрошують не випадково.

– Добре, принесу.

– От і чудово, чекаю тебе біля фонтана рівно о десятій! – весело закінчив Анатолій.

Другого дня в призначену годину Ваня пішов у парк із загорнутими в газету пластинками. Похмурі осінні хмари затягнули все небо. Різкий поривчастий вітер наче решето продував стареньке пальто Туркенича. В парку було порожньо. Лише біля клубу зустрілись кілька перехожих. Ваня глянув мимохідь на вилинялу від дощів і вітрів афішу – «Сьогодні в міському клубі великий вечір танців». Мудрий автор афіші не вказав на ній ні числа, ні місяця. Вона висіла постійно, і вся молодь знала, що в клубі щодня можна потанцювати. І лише в ті дні, коли було кіно, на афішу наклеювали маленьку смужку паперу з назвою кінокартини.

Чим ближче підходив Туркенич до фонтана, тим тривожніше билося серце. «Невже мої пошуки увінчаються успіхом? Треба взяти себе в руки»,- думав він, мимоволі прискорюючи ходу, і пішов по алеї, яка вела до фонтана.

Ще здалеку між стовбурами дерев Туркенич побачив кількох молодих хлопців. Баня впізнав серед них постать Ковальова, який стояв біля лави. «Кого ж це він привів? Мабуть, зв'язкові від партизанів…» – думав Туркенич. Але коли підійшов зовсім близько і помітив на собі погляди всіх трьох, йому стало незручно.

– Ну, ось говорив я вам, що прийде рівно о десятій, і прийшов, прямо по-військовому,- промовив, посміхаючись, Анатолій.

Хлопці мовчали. Двоє з них, котрі до приходу Вані сиділи на лаві, квапливо підвелися. Вані не сподобались слова Ковальова: «по-військовому». До чого це підкреслювання перед хлопцями?

«Так воно і є, на танці запросять»,- подумав Туркенич. Захотілося віддати пластинки Ковальову, а самому, вибачившись, що зайнятий, піти. І раптом він зустрівся поглядом з юнаком в окулярах, його лице видалось йому дуже знайомим.

«Та це ж молодший брат Саші Земнухова! – подумав Туркенич і трохи заспокоївся.- Хоч про Сашу взнаю. Може, він теж тут, удвох веселіше буде. А що як він послав брата для зустрічі зі мною, а сам у партизанах?..»

Анатолій нарешті вирішив познайомити хлопців з Туркеничем і, підійшовши до нього, простягнув руку.

– Здрастуй, Ваню. Звертаючись до хлопців, він додав:

– Знайомтесь, Туркенич.

Першим підійшов і подав руку юнак в окулярах:

– Ти, мабуть, мене не пам'ятаєш, тезко? Що ж, це не дивно, старшокласники завжди дивляться на хлопців із молодших класів, як дорослі на дітей. А я тебе добре пам'ятаю по школі.

– Ні, чому ж, я теж тебе пам'ятаю. Ти – брат Олександра Земнухова, вірно?

– Вірно. Саша зараз на фронті. А це Віктор Третьякевич і Олег Кошовий. їх ти не знаєш.

Туркенич привітався з ними і зразу забув про своє бажання піти.

– Візьми,- згадав він і простягнув Земнухову, який стояв біля нього, згорток з пластинками.- Ось, веселіться.

– Що це?

– Пластинки.

Земнухов, не розуміючи, про що йде мова, повернувся до Анатолія.

– Це я попросив принести,- втрутився Ковальов і взяв згорток.- Тепер, мабуть, і не потрібні будуть,- додав він.

«Значить, не на танці вони мене запросили»,- з задоволенням подумав Туркенич.

– Чого ж ми стоїмо? Давайте сядемо в ряд та поговоримо в лад,- посміхаючись, промовив Віктор Третьякевич.

– Ось що, Ваню,- сказав Земнухов, коли сіли,- ми зразу ж після твого повернення в Краснодон зацікавились тобою.

Туркенич сидів спокійно, прикусивши білими рівними зубами червоний кленовий листок.

– Але ти не ображайся, якщо нам доведеться все-таки дещо тебе запитати,- продовжував Земнухов.

– Та ти не бійся,- несподівано втрутився Ковальов,- тут хлопці свої.

Туркенич не думав розігрувати з себе ображеного. Він приготувався до відповіді, напевне знаючи, яке буде запитання. Але він глибоко помилився.

Земнухов запитав:

– Ваню, ти комуніст?

– Ні,- відповів Туркенич і зразу ж, ніби у своє виправдання, додав: – Ще не встиг вступити.

– Комсомолець?

– Так,- підтвердив Туркенич.

– Хочеш вступити в організацію? Туркенич чекав чого завгодно, але не цих прямих запитань. Він розгублено обвів поглядом усіх хлопців і, розтягуючи слова, тихо спитав:

– У яку організацію?

– В підпільну, звичайно.

Туркенич ще раз поглянув на хлопців і рішуче запитав:

– А що для цього треба?

Йому не вірилось, що довгі й болісні пошуки партизанів раптом так несподівано й просто закінчились.