Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 25

***

Уже зовсім стемніло, коли до Туркенича прийшли Земнухов з Поповим.

– Ваню, ось Анатолій прийшов з пропозицією від первомайців,- сказав Земнухов.

– Полонених червоноармійців привели в селище і розмістили в лікарні.

При слові «полонені» у Туркенича защеміло серце. Останнім часом, коли кожен день був заповнений боротьбою проти окупантів і в нього з'явилося стільки нових друзів,- фронт, війна, окупація стали сприйматись якось по-іншому. І літні невдачі на Дону, свідком і жертвою яких виявився і він сам, поступово забувались.

А тепер це страшне слово знову розбурхало все всередині, повернуло його свідомість до недалекого, але страшного минулого.

– Вигляд у них жахливий, голодні, худі, зарослі, майже роздягнуті. Навіть не віриться, що це молоді люди.

– Скільки їх? -тільки й спромігся запитати Туркенич.

– Чоловік двадцять.

– Треба, мабуть, зібрати штаб і порадитись, як їх визволити,- зауважив Земнухов.

– Та завтра їх поженуть. Це просто вночі побоялися вести далі,- захвилювався Анатолій.

– Адже ми з тобою в організації перебуваємо, а не анархісти якісь.

– Ти краще не марнуй часу, іди збирай хлопців, чоловік десять, не більше; огляньте все довкола лікарні та й водночас подумайте і про визволення. А ми порадимося з іншими членами штабу, я думаю, що у них заперечень не буде,- і Туркенич поглянув на Земнухова.

– Я не маю сумніву в цьому, але глядіть не подумайте самі що-небудь вчинити,- попередив він Попова.

– Ну що ти, Ваню, ми ж не анархісти, дисципліну знаємо,- і Анатолій лукаво усміхнувся, даючи зрозуміти, що натяк Туркенича зайвий.

– Біжи, Толю, зараз не до жартів,- пом'якшив тон Туркенич, беручи за плечі Попова.

Він знав, що Анатолій не образиться. Його група не раз виконувала найскладніші завдання штабу. Коли обмірковували такі операції, Анатолія відзначали як одного з найдисциплінованіших виконавців.

– Чекай нас о дванадцятій у районі клубу. Біля лікарні особливо не стовбичте.

– Все зрозуміло! І Попов, окрилений надією, побіг на Первомайку. …Очолити операцію по визволенню військовополонених штаб доручив Туркеничу і Земнухову з тим, щоб вони залучили учасників первомайської групи.

О першій годині ночі хлопці зустрілися з Анатолієм Поповим, вислухали його пропозиції і прийняли спільну ухвалу: в районі лікарні розставити юнаків та дівчат із групи Попова, щоб до будинку не змогли підійти непомітно ні поліцаї, ні фашисти, зняти вартових, а потім розпустити полонених по Первомайці.

– Але попередь своїх, щоб жодного пострілу,- сказав Туркенич,- особливо по німцях. Сам розумієш, Толю, звільнимо чи ні, а за вбитого фашистського мерзотника доведеться розплачуватися первомайцям.

– Розумію.

– Стріляти тільки в тому разі, якщо кому-небудь реально загрожуватиме небезпека,- додав Земнухов.

– Друзі,- звернувся Туркенич до Земнухова і Попова,- а що як ми червоно-армійців розіб'ємо на групи і на кожну з них дамо по пістолету і хоча б по дві-три гранати?

– Оце здорово! – зрадів Анатолій.

– Було б добре, коли б пощастило їх попередити про наш план, бо для того, щоб їм розтлумачити, як і до чого, потрібен час, а поміж них можуть бути і хворі, й поранені, які самі йти не зможуть, – сказав Земнухов.

– Ні,- заперечив йому Попов,- вони всі самі йшли, а тих, хто не міг іти, фашисти розстріляли біля Королівки.

– От мерзотники,- з ненавистю сказав Земнухов.

– Ну що ж, мені здається, є ще одна пропозиція, яка допоможе нам навести організованість і серед них,- знову озвався Туркенич.

Земнухов і Попов перезирнулись.

– Ти, Анатолію, підшукай серед своїх хлопців Сергія Тюленіна.

– Кого? – здивувався Попов.

– Ну такого бойового, як Серьожа.

– Он воно що! Сергія у нас, звичайно, нема, але Демко є.

– Який Демко?

– Фомін.

– Ну що ж, хлопець як слід,- втрутився в розмову Земнухов.

– А що ти йому запропонуєш?

– Хочу, щоб він пробрався до них через вікно чи підвал.

Анатолій замислився, прикидаючи щось у думці, пригадуючи будинок лікарні, підходи до неї.,

– Так, можна, звичайно, спробувати.

– Ні, пробувати не можна, бо все завалимо. Треба, щоб усе було напевне. Або так, або ні – середини бути не може.

– Можна пролізти через вікно, адже багато шибок розбито. Демко Фомін це зробить, він хлопець тямущий, спритний, та й кмітливості йому не бракує.

– Отже, вирішили,- підсумував Турке-нич.- Ми утрьох знімемо вартового, Демко попередить червоноармійців про наш план. Ви, хлопці,- до речі, Анатолію, скільки ти чоловік узяв?

– Десять, я – одинадцятий.

– Добре. Ви будете прикривати підступи до лікарні і, коли операція пройде вдало, допоможете вибрати дорогу і передати зброю.

– Нічого не пропустили?

– Наче нічого, хіба що на випадок провалу…- нерішуче почав Попов.

– Провалу не повинно бути. Але якщо план зірветься, всім відходити в степ і далі в балку.

– От тепер, здається, все,- сказав Земнухов.- Можна йти. Решту обміркуємо на місці.

О третій годині ночі все було готове до початку операції. Туркенич чекав, поки Фомін підготує полонених. На все це було дано рівно тридцять хвилин.

– Ваню,- штовхнув Туркенич Земнухова, який лежав поруч,- скільки часу минуло? Чи пішов Фомін?

– Почекаємо ще хвилин десять і почнем.

– Як повільно спливає час,-зітхнув Анатолій.

– Тихше,- Туркенич указав на ледь помітну в нічній темряві постать поліцая.

Той пройшов уздовж паркана за два кроки від юнаків. Коли поліцай знову повернув у протилежний бік, Туркенич сказав:

– Це його останній похід. На випадок чого, хлопці, допоможете мені.

Поліцай тимчасом порівнявся з ними. Туркенич до болю в руці стиснув рукоятку пістолета. Він зараз не відчував, як тяжко дихав поруч Земнухов, як напружився Анатолій Попов. «Тільки б не промахнутися, тільки б не пропустити»,- думав він. Зараз у його руках життя дванадцяти молодогвардійців, що притаїлися десь недалеко в провулку, на подвір'ях, городах, готові до вирішальної сутички. А там, у лікарні, двадцять чоловік полонених. І вони, затамувавши дихання, теж чекають. Попереду в них – смерть., Не сьогодні, так завтра. Не від голоду, так від приклада чи ворожої кулі.

Туркенич схопився і одним стрибком догнав поліцая. Він з розмаху вдарив його пістолетом по потилиці й затиснув рукою рота, щоб той не крикнув. Удар був такий сильний, що Ваня відчув, як пістолет залила кров.

Поліцай глухо застогнав і повільно осів на землю. Земнухов і Попов мовчки стояли поруч, не наважуючись запитати, що ж робити далі з цим поліцаєм.

– Він не скоро підведеться… якщо взагалі зможе підвестися,- прошепотів Туркенич,- облиште його. І вони кинулись до будинку лікарні, що здавалась пусткою.

Та досить було тільки прочинити вхідні двері, як усередині почувся глухий шум і стриманий гомін.

У дверях хлопців зустрів Фомін.

– Ну що, вони готові? – спитав Туркенич.- Ти про все їх попередив?

– Про все. їх двадцять один чоловік, розбились вони на п'ять груп, як і домовились. Тепер чекають команди.

Туркенич, а за ним Земнухов з Поповим зайшли в приміщення. І відразу їх оточили, почали обіймати і дякувати незнайомі, але такі близькі і рідні радянські люди. Сльози застеляли очі, та було темно, і хлопці не стримували їх.

– Друзі, не гайте часу, виходьте групами на вулицю, вам наші хлопці покажуть дорогу.

До Туркенича підійшов високий на зріст худий чоловік, простягнув кістляву руку і спитав:

– Браток, скажи, кому нам дякувати за своє визволення?

– Та дякувати нема за що.- А потім, трохи подумавши, додав:-«Молодій гвардії».

– «Молода гвардія»,- повторив боєць так, немов хотів на все життя запам'ятати ці два слова, і ще міцніше стиснув руку бойового командира підпільників.- Якщо житиму, то не забуду ніколи.- І він ступив у темряву.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Становище на фронтах різко мінялось. Оточені на Волзі четверта і шоста танкові німецькі армії опинились у безвиході. Радіо й газети знизили хвалькуватий тон. Відчувалась настороженість.