Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 41

Туркенич зняв пілотку і прочитав напис: – Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Володимир Осьмухін, Євгеній Мошков…

Він не міг прочитати всі прізвища, очі затуманились… Притулившись до стовбура високої акації, Туркенич ніби про себе промовив:

– Ваня, Серьожа, Уля, Женя… Всі мої товариші… брати! Клянусь помститися за вас! Я не скину військової шинелі, не випущу із рук автомата, поки хоч один загарбник залишиться на нашій землі!..

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Дев'яносто дев'ята стрілецька дивізія продовжувала свій важкий бойовий шлях…

Лишились позаду донецькі степи, українські поля, по яких ішла вперед дивізія. Бійці проминули міста Ромни, Прилуки, Бровари.

8 листопада 1943 року вони ввійшли у визволену від німецьких загарбників столицю України – Київ. Проте, поспішно підтягуючи підкріплення, ворог на деяких дільницях фронту досяг чисельної переваги і задумав завдати удар у відповідь. Кілька днів точилися бої із змінним успіхом. Ворог вводив у бій усе нові й нові резерви. Його замисел зводився до того, щоб, навально розвиваючи свій успіх, оточити наші частини і скинути їх у Дніпро.

Перед дев'яносто дев'ятою стрілецькою дивізією командування поставило складне завдання: будь-що стримати натиск ворога. Коли на командному пункті було одержано повідомлення про те, що готується танковий напад німців, командир дивізії вирішив виставити вперед дивізіон винищувально-артилерійського полку. Саме тут німецькі танки могли прорвати нашу оборону, рухаючись невеликою долиною, що тяглася від гаю до річки.

Туркеничу було наказано організувати на місці взаємодію винищувально-протитанкового дивізіону з гарматним. Туркенич попрямував на позицію. По дорозі йому зустрівся листоноша і простягнув листа.

Лист! Хто з бійців не мріяв одержати кон-вертик із штампом польової пошти!.. Лист із дому, від рідних, близьких людей! Нерідко приходили вони на фронт і без конверта, квапились рідні, дружина чи друзі – згортали трикутником старанно написаного листа, і йшов він за тисячі кілометрів, через степи й ліси до далекої лінії фронту, невтомно передавали його з однієї польової пошти в іншу, і все-таки звістка з дому знаходила свого адресата.

Туркенич сів на колоду, що лежала біля входу в землянку, і жадібно пробігав очима рядки, написані чітким почерком Олі.

«Дорогий наш синку і братику Ванюшо! Спасибі тобі велике за твого листа й листівку, одержали ми їх майже разом, тепер ми не так про тебе бідкаємось: довідались про твоє фронтове життя, про твої турботи. Раді ми дуже-дуже, від усієї душі, що ти живий, здоровий, не поранений, хоча бої там у вас на фронті точаться запеклі.

І мама, і тато сидять у нашій кімнатці і дивляться, як я тобі, дорогий братику, пишу цього листа. Новин особливих у нас немає, живемо помаленьку. Прибрали наш городик, заготували картоплі й овочів' на всю зиму, так що не турбуйся. А от новина у нас велика про молодогвардійців, точніше про тих, хто їх зрадив…»

Аркуш затремтів у руці Туркенича. Він пересів трохи вбік, щоб промінь світла падав прямо на листа, і з ще більшим хвилюванням читав далі:

«Про це у нас в місті говорять усі, всі хвилюються, проклинають зрадників… Недавно арештували справжнього зрадника. Це – хлопець із Первомайки Геннадій Почепцов, ти його, може, пам'ятаєш? Він там поступив у групу Толі Орлова, пробрався в організацію, як чорна змія. А ще впіймали Кулешова, який працював у німців слідчим…»

Туркенич підхопився: він не міг далі читати. Думки вихором, перебиваючи одна одну, проносились у голові.

«Почепцов з Первомайки»,- думав він, намагаючись пригадати хлопця з цим прізвищем. Але пригадати не зміг. Туркеничу як командирові «Молодої гвардії» довелося всього кілька разів побувати там, і Почепцова він не зустрічав.

Трохи заспокоївшись, Туркенич знову став жадібно пробігати очима рядки листа:

«Батька в Геннадія немає, помер кілька років тому, а мати вдруге вийшла заміж за гірничого майстра Громова, однофамільця Улі Громової. І от цей недолюдок, як тільки з'явились у Краснодоні німці, став служити в їх таємній поліції… Він і Почепцов повідомили про молодогвардійців начальника поліції Соліковського. В руки німців попала ниточка, і вони з допомогою Почепцова та Громова стали розшукувати підпільників – хлопців і дівчат. Що кати робили з арештованими, як вони їх мучили, згадувати не буду, ти сам, коли був у Краснодоні, чув про це. Ну, певна річ, як тільки арештували Громова, Почепцова і Кулешова, то військовий трибунал розпочав докладне слідство. Доказів було стільки, що мерзотники не могли відмовлятись і призналися у всіх своїх чорних злочинах.

Судили Громова з Почепцовим і Кулешовим відкрито, народу було – ніде яблуку впасти. Кулешов поглядав на всіх, як вовк зацькований, та й Громов не підводив голови, щоб не зустрітися з палючими поглядами сотень шахтарів, червоноармійців, мешканців сусідніх селищ.

Присудили їх до розстрілу. Весь майдан біля лазні – пам'ятаєш, там ще така велика стіна зосталась – був укритий народом. Поставили їх під цією стіною, прочитали, як належить, вирок, і негідників розстріляли. Ось які, дорогий братику, були діла у нас в Краснодоні…»

Туркенич не дочитав листа. Опустивши руки, він сидів, згорблений під тягарем болючих спогадів. Вітер ворушив білі аркушики, що принесли йому з далеких донецьких степів такі хвилюючі вісті…

Опанувавши себе, Туркенич попрямував далі.

Уточнивши з командиром винищувально-протитанкового дивізіону вибрану позицію, Туркенич пішов до розташування гарматного дивізіону свого полку. Перед ним лежали три лінії піхотних траншей.

Коли він підійшов до третьої траншеї, розташованої поблизу від позицій гарматних батарей, пролунали постріли на далекій першій траншеї.

«Танки!» – промайнуло в свідомості Тур-кенича.

Справді, на першій траншеї нашої оборони уже з'явилась група ворожих танків. Туркенич побачив близько десятка машин. На великій швидкості, маневруючи по пересіченій місцевості, танки йшли на наші позиції. Противник вів сильний вогонь прямою наводкою, прагнучи придушити кулеметні та протитанкові гнізда нашої оборони.

Поодинокі хмарки диму спливали над першою траншеєю: наші піхотинці стріляли в танки із протитанкових гармат. Але стрільба ця не давала ніяких наслідків – танки йшли, як і раніше, упевнено і швидко. Вони прагнули вирватися в долинку, щоб з ходу придушити опір захисників другої траншеї.

Увагу Туркенича привернула група піхотинців, які причаїлися в невеликому чагарнику. Один із бійців заліг за деревом, що самотньо стояло попереду окопів.

«З гранатою…» – подумав Туркенич, стежачи за боєм, що розвивався на його очах. Зовсім близько від бійця, на відстані кількох десятків метрів виріс німецький танк. Його екіпаж вів безперервний вогонь по наших піхотинцях із гармати і- кулеметів.

Стиснувши гранату, боєць поліз назустріч ворогові.

– Ах сміливець…- прошепотів Туркенич,- сам на сам проти танка.

Пілотка злетіла з голови солдата, але він упевненими, точними рухами посувався назустріч ворогові. На мить затримавшись на узбіччі дороги, боєць подався трохи вбік.

«Куди ж він? А-а, правильно розрахував: за пагорком хоче заховатись»,- хвилюючись, продовжував стежити за ним Туркенич.

Здавалося, що сміливий піхотинець досягне своєї мети: танк був уже від нього метрів за п'ятнадцять. Ще мить – і граната, описавши півколо, полетить прямо під гусениці. Хмарка сивого диму й куряви злетіла на місці поєдинку бійця з танком.

Туркенич зрозумів, що сталося: кулеметна черга пронизала піхотинця, і граната вибухнула у нього в руці.

Туркенич мимоволі заплющив на мить очі. Коли він знову глянув у бінокль, танки вже прорвалися крізь лінію першої оборони. Дві ворожі машини зупинились перед окопами, підбиті пострілами із протитанкових гармат, але основна сила наступаючої танкової групи посувалася до другої траншеї. Танки розділились: приблизно половина з них посунула на позицію винищувально-протитанкового дивізіону, а інші вели бій із захисниками другої траншеї та гарматною батареєю. Артилеристи вели густий вогонь прямою наводкою, то тут, то там злітали фонтани чорної землі. Одна з ворожих машин зупинилась.