Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 21

«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».

Друзі розсміялися.

– Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, – сказав Грязнов. – Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.

– Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…

Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.

– А може, піти в четвер на побачення? – запропонував він. – Подивитись, що це за керівник осередку…

– Ні в якому разі! – заперечив Ожогін. – Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти – до Юргенса.

Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?

– Зрозумів. Зараз піду! – охоче відповів Андрій.

– Ось тобі і доручення…

– Молодець, що прийшов! Молодець! – привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.

Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.

«Грізному, – прочитав Ожогін. – Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».

– То ви, виходить, «Грізний»?

Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.

– А хто ж це, якщо не секрет? – обережно спитав Микита Родіонович.

– Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» – член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.

– Мене і Андрія він знає?

– Аякже! Всіх він знає.

– Добре, – відповів Микита Родіонович, – але, напевно, мені не слід було говорити про нього?

– Чому? – здивувався Денис Макарович.

– Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…

– Значить, можна, коли порушую, – промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.

Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.

– Леонід прийняв радіограму? – спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.

– Так. А що?

– Мене цікавить, як часто він працює на передачі. – Леонід дуже обережний.

– Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.

Денис Макарович слухав Ожогіна і хмурився. Сховати рацію в іншому місці – справа нескладна, але ж треба знайти сховище і для Леоніда. Це вже важче. І в той же час не можна переривати зв'язку з Великою землею. Правда, є друга, запасна радіостанція, але про неї і про другого радиста не знає ніхто, крім «Грізного» й Дениса Макаровича. Зараз ця. рація перебуває на вимушеній консервації і не діє через відсутність живлення. Живленням, і то з великими труднощами, вдалося забезпечити одну рацію, на якій працює Леонід.

Припиняти роботу по передачі не можна.

Єдиний вихід – підшукати місце і винести рацію за місто.

Очевидно, найкраще винести за місто рацію другого радиста, який, зарекомендував себе як прихильник окупантів і жив легально. А втім, усе це треба в найближчі дні докладно обміркувати.

Не висловлюючи своїх міркувань Ожогіну, Денис Макарович вирішив перевести розмову на іншу тему.

– Як справи з Роде? – поцікавився він.

– Нічого реального, – відповів Ожогін. – Зараз я навіть не уявляю, як дочка Тряскіна зможе допомогти знищити Роде. Говорити з нею відверто небезпечно. Вірити тому, що Варвара Карпівна ненавидить гестапівця Роде і боїться кари за свій зв'язок з окупантами, рисковано. Хто може гарантувати, що Тряскіна не веде провокаційну лінію за завданням гестапо?

– Цю жінку я бачу наскрізь, – сказав Денис Макарович, – і вірю, що вона розкаюється у своїх зв'язках з гестапо. Вона не раз говорила про це і мені, і Пелагії Стратонівні. Правда, Роде залякав Варвару. За характером вона боягузлива, як заєць, а Роде здатний на всяку підлоту.

– Але чому вона до мене звернулася за порадою? – спитав Ожогін. Ізволін пояснив:

– Вона боїться звернутися до першого стрічного – раз. Знає зі слів горбаня, що Ожогін, як і вона, зв'язаний з гітлерівцями і, можливо, також у цьому розкаюється, – два. Нарешті, вона бачить, що Ожогін дружить з Ізволіним, а йому вона вже розповіла про свій настрій – три. Не можна також не враховувати, що жінка почуває особисту симпатію до Ожогіна.

В міркуваннях Дениса Макаровича Микита Родіонович відчував певну логіку.

– А Роде треба прибрати, і якомога швидше, – продовжував Денис Макарович. – Він заподіяв багато лиха нашим людям і продовжує творити мерзенні злодіяння. Знаєте, що я думаю? – Ізволін поставив стілець поряд із стільцем Ожогіна і обняв його за плечі. – Поговоріть з Варварою Карпівною відверто. Розмова буде без свідків. Уявімо собі, що вона має завдання вас перевірити… Але ж і ви можете в разі потреби виправдатися тим, що хотіли перевірити її. Га?

Ізволін мав рацію. Микита Родіонович погодився з його доводами. Маючи на рахунку «викриття» горбаня, Ожогін в разі провалу міг пояснити Юргенсу, чим були викликані його дії.

Він дав обіцянку Денису Макаровичу поговорити з Тряскіною відверто, розповів про щойно одержаний лист і розпрощався.

Зручна нагода поговорити з Тряскіною трапилася Ожогіну значно раніше, ніж він міг сподіватись. Вийшовши з дому, він віч-на-віч зустрівся з Варварою Карпівною, яка сиділа на ґанку.

– Здрастуйте, Микито Родіоновичу, – подаючи йому руку, промовила Тряскіна.

Ожогін потиснув їй руку.

– А я вас чекала. Бачила у вікно, як ви йшли до Ізволіна.

Помовчали. Потім Варвара Карпівна спитала:

– Ви обіцяли дати мені пораду… пам'ятаєте?

– Пам'ятаю. Але мені ще не ясно, що вас турбує.

Тряскіна заговорила схвильовано, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу. З усього сказаного нею Ожогін зрозумів, що вона дійсно боїться заслуженої кари і намагається спокутувати свою провину, але спокутувати так, щоб уникнути розправи з боку гітлерівців. Крім того, вона вважала, що й Ожогіну треба подумати про свою долю: йому теж не солодко буде, коли підуть окупанти. Коротше кажучи, Варвара Карпівна шукала надійного союзника.

– Я поділяю вашу думку, – зауважив Ожогін.

– Спасибі, але цього ще не досить, – зітхнула Варвара Карпівна.

– Розумію, – погодився Микита Родіонович. – Давайте спільно думати, що робити. Ви якось казали про Роде, що…

– Будь він проклятий, – гнівно перервала його Тряскіна. – Я не можу згадати про нього без тремтіння…

– Але ж ви його перекладачка?

– У цьому й все лихо. Він і зі мною зробить те, що робить з арештованими. Я ладна задушити його власними руками!

По тону, яким це було сказано, можна було зрозуміти, що Варвара Карпівна всіма силами душі ненавидить гестапівця.

– Роде буває де-небудь, крім гестапо? – поцікавився Микита Родіонович.

– Так. У місті є кілька квартир, які відвідує Роде. А розмови ведуться через мене, як через перекладача, бо Роде не володіє російською мовою.