Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 132

Швейк уліз до вагона, а Кунерт з нитками пішов до свого барлога.

За чверть години поїхали далі на Нову Чабину через спалені села Брестов і Великий Радвань. Видно було, що тут ішли жорстокі бої.

Схили Карпат і підніжжя були пориті окопами. Вони тяглися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від гарматних набоїв.

Місцями через потоки, які вливалися до Лаборця (залізниця йшла понад його верхньою течією), було видно нові мости і обгорілі каркаси старих.

Уся Медзілаборецька долина була порита й розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите і розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут.

Повені й дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.

За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з частиною його гомілки.

Навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані — все це наслідок шаленого артилерійського вогню.

Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинах та по спустошених схилах гір, поступово, але певно підготуватися до бойової слави, яка увінчається заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.

Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Миловиці ревіли своє: «Wann ich kumm, wann ich wieda kumm…», — після Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, також співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться й назавжди залишаться вдома зі своєю коханою…

В Медзілаборці поїзд зупинився за розбитим, спаленим вокзалом, із закурених стін якого стирчали покручені залізні балки.

Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль, обліпили плакати всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».

В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестри-жалібниці. Вони голосно сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невміло рохкав.

Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.

Показуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:

— Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетіла граната і он як потрощила кухню.

— Страхіття! — зітхнув Балоун. — Я ніколи не думав, що потраплю в таке. А все через мою пиху. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовицях шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ані в рот. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене боже, на пиві.

Балоун у цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:

— Я говорив непоштиво про святих угодників і угодниць, а в шинку на Мальші, у Дольному Загаю, побив капелана. В господа бога я ще вірив — цього не зрікаюсь, але щодо святого Иосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Иосифа виніс. І ось тепер господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у млині! Скільки разів я лаяв свого татуня, шматком хліба йому докоряв, коли він пішов на спочинок, а жінку свою мучив.

Швейк замислився:

— Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.

Однорічник устряв у розмову:

— Своїм богохульством, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі добряче нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад у нашого найвищого верховного головнокомандувача. Як ви взагалі наважилися з отрутою ненависті в душі супроти навіть деяких святих і угодників іти в бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Великдень ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Иосифом, образок якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровитель усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого егоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшися з полону, мати змогу сказати найяснішому імператорові: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?

— Не розумію, — зітхнув Балоун. — Я маю тупу макітру. Мені треба все повторювати разів з десять.

— А може, трохи скинеш? — спитав Швейк. — То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитися згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб урятувати себе для найяснішого імператора і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх негідних вчинках там, у млині. Але боронь боже розповідати щось подібне до того анекдота про наймичку, що пішла сповідатися до отця духовного і, коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що вона щоночі робить неморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник бога; розкажи мені докладненько про ті свої неподобні штучки». Тоді вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову умовляти, що він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи вся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягти. Вона ще більше розревлася. А він своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але боже милосердя нескінченне!» Тут вона наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ото й усі її неподобства. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив і тому розповіси нам щось цікавіше про справжні неподобства.

Балоун, як виявилося з його слів, творив неподобні речі з селянками, а неподобство полягало в тому, що він підмішував їм гірших гатунків борошно і в своїй простоті душевній називав це неподобством. Найбільше був розчарований телеграфіст Ходоунський. Він усе допитувався, чи справді в млині в нього нічого не було з селянками на мішках борошна. На це Балоун відповів, вимахуючи руками:

— Я на це був задурний.

Солдатам об’явили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І справді, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який завідував господарськими справами батальйону, пішли до села Медзілаборців, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.

За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з барака Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлю, а той знизував плечима.

Перед штабним вагоном суперечка досягла кульмінації, бо військовий лікар почав доводити капітанові Сагнерові, що ці свині призначені для лазарету Червоного Хреста. Селянин, звичайно, не хотів нічого знати і вимагав, щоб йому повернули свиней, мовляв, це його останнє добро, і він ніяк не може віддати їх за ту ціну, яку йому запропонували.