Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 153

153

— Я знаю всіх ваших київських знайомих, — невтомно провадив співробітник контррозвідки. — Чи не був з вами один такий товстий, а другий худий. Тепер уже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку…

— Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.

— Друзяко, — жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналія. — Ти мені не віриш. Там нас чекає однакова доля.

— На те ми й солдати, — недбало кинув Швейк, — на це нас матері породили, щоб, коли вже одягнемо мундири, нас посікли на цурки. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, наші кості не надарма будуть порохнявіти. Ми поляжемо за найяснішого монарха і його родину, заради якої ми здобули Герцеговину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукроварень. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, — говорить, бувало, — ви, неотесані кнури, ви, нікому не потрібні нікчемні мавпи, ви свої ратиці не бережете, немов вони й шага не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіла кісткового вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами й пазурами — понад два кілограми. Крізь вас, йолопи, фільтруватимуть на цукроварнях цукор. Ви й не уявляєте, скільки користі дасте своїм нащадкам іще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, осолоджену цукром, що пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене, — про що я, мовляв, думаю. «Насмілюсь доповісти, — кажу йому, — я саме подумав собі, що кісткове вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж із простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.

Швейків співмешканець, постукавши в двері, почав про щось умовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.

За хвилину по Швейкового напарника прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився один.

Виходячи, ця тварюка на весь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:

— Це мій давній приятель із Києва.

Цілих двадцять чотири години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.

Вночі він переконався, що російська військова шинеля тепліша й більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сонної людини, то це не так уже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.

Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели того смутного ранку. Що це був військовий суд, у цьому не було ніякого сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, полковник, майор, надпоручник, поручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той власне, нічого іншого не робив, тільки всім іншим запалював сигарети.

Швейка допитували недовго.

Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеському.

— Ви зрадили найяснішого монарха, — ревнув він.

— Господи милосердний, та коли? — вигукнув Швейк. — Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, за якого я стільки вистраждав?

— Киньте базікати дурниці, — сказав майор.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, зрадити нашого цісаря — це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісареві на вірність, а ту присягу, що її співали в театрі, я, чесна людина, дотримував[339].

— А ось тут, — сказав майор, — докази вашої вини й уся правда, — показав він на чималу купу паперів.

Головний матеріал дав суду шпигун, підісланий до Швейка.

— Отже, ви й тепер не хочете признатися? — спитав майор. — Адже ви самі потвердили, що добровільно переодяглися в російську форму, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?

— Я це зробив без примусу.

— Добровільно?

— Добровільно!

— Без натиску?

— Без натиску!

— А ви знаєте, що ви пропали?

— Знаю. Дев’яносто перший полк мене вже напевно шукає. Але, якщо дозволите, пане майоре, коротеньке зауваження про те, як люди добровільно переодягаються в чужий одяг. Тисяча дев’ятсот восьмого року, десь у липні, палітурник Божетех, з Пршічної вулиці в Празі, купався на Збраславі в стариці ріки Бероунки. Одяг поклав у лози і дуже зрадів, коли пізніш у воду до нього вліз ще один пан. Слово по слову, жартували один з одним, хлюпалися водою і пірнали аж до вечора. Потім той незнайомий панисько виліз із води перший, нібито поспішав вечеряти. Пан Божетех ще хвилинку посидів у воді, а потім і собі пішов у лози по одяг, але там замість свого одягу знайшов подерте лахміття волоцюги й записку:

«Я довго роздумував: брати — не брати, — бо ж ми так гарно розважались у воді. Тоді я зірвав ромашку, і остання відірвана пелюстка вийшла — брати. Тому я помінявся з вами своїм лахміттям. Не бійтесь у нього влізти. Тиждень тому в окружній тюрмі в Добржищі його пропарили, тож вошей там нема. Вдруге більше вважайте на того, з ким купаєтесь. У воді кожний голий скидається на депутата, коли він навіть убивця. І ви теж не знаєте, з ким купались. Але варто було викупатися. Тепер, увечері, вода найкраща. Влізьте туди ще раз, щоб опритомніти».

Панові Божетехові нічого іншого не залишалося, як тільки чекати, поки смеркнеться, потім він одягнув те лахміття волоцюги й пошкандибав до Праги. Він обминав головні вулиці, а прокрадався луками, стежками, аж раптом напоровся на жандармський патруль з Хухле {205} . Його заарештували як волоцюгу і другого дня вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це так кожен міг би сказати, що він, мовляв, Йозеф Божетех з Праги, палітурник з Пршічної вулиці, номер шістнадцять.

Писар, який не дуже-то вмів по-чеському, зрозумів так, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і тому спитав ще раз:

— Ist das genau: Prag, № 16, Josef Bozetech?[340]

— Чи мешкає він там зараз, не знаю, — відповів Швейк, — але тоді, в тисяча дев’ятсот восьмому році, він там мешкав. Дуже гарно оправляв книжки, але дуже довго, бо спочатку їх перечитував, а вже потім оправляв відповідно до їхнього змісту. Коли він робив чорну оправу, то книжку вже можна було не читати, бо наперед було відомо, що в цьому романі все кінчається дуже погано. Чи бажаєте ще якихось пояснень? Ага, щоб не забути. Він щодня просиджував у пивниці «Флеки» і розповідав зміст усіх книжок, які йому доводилося оправляти.

Майор підійшов до писаря і пошепки щось сказав, а той потім у протоколах і в усіх документах закреслив адресу нового вигаданого співзмовника Божетеха.

Це дивне судове засідання тяглося на манір польового суду, який улаштував голова генерал Фінк фон Фінкенштейн.

Так, як у когось буває примха збирати коробочки від сірників, так і той пан палко любив організовувати польові суди, хоч у більшості випадків це було проти військового судового статуту.

Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні ніякі слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі в польових судах не відчувалося.

Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, в більярд або «мар’яж», так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.

Людина сентиментальна написала б, що цей генерал мав на своєму сумлінні десятки людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, проте, не можемо сказати, що він взагалі мав когось на сумлінні.

На таке він не хворів. Коли за його наказом вішали вчителя, вчительку, православного священика або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому завзятий гравець у «мар’яж» і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.

вернуться

339

Швейк, очевидно, має на увазі слова з опери «Далібор» Белржиха Сметани, лібретто Венціга. (Прим. перекл.)

вернутьсявернуться

340

Чи це точно: Прага, № 16, Йозеф Божетех? (нім.)