Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 165

165

— Золоту медаль за відвагу у вас іще стане сили носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біглер пішов здобувати золоту медаль.

Його зміцнені кишки вже не виділяли рідини в підштанки, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що весь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по всіляких сортирах. Кілька разів Біглер відставав від поїзда, бо занадто затримувався у вокзальних убиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але, незважаючи на це, незважаючи на всі сортири, що стояли на його шляху, кадет Біглер усе ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще кілька днів повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк вирушив у батальйон, штабний лікар передумав, довідавшися, що по обіді в напрямі розташування батальйону дев’яносто першого полку від’їздить санітарний автомобіль.

Він був радий спекатись поручика Дуба, який, за своєю давньою звичкою, кожне твердження аргументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним начальником». «Mit deinen Bezirkshauptmann kannst du mir Arsch lecken»[348] — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі йдуть на північ на Кам’янку-Струмилову саме через Золтанець.

Швейк не бачив у бригаді кадета Біглера, бо той уже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біглер у таких місцях, можна сказати сміливо, ніколи не гаяв даремно часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Нердлінгеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз, смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті й слухаючи, як вода з гуркотом вивергається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біглером була не дуже приємна, і, напевно, спричинилась до їхнього ворожого ставлення один до одного в майбутньому на службі й поза службою. Поручник Дуб, уже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет одинадцятої маршової роти n-ського батальйону дев’яносто першого полку Біглер, — прозвучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії й завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками й, нарешті, ногами діставати одну й ту саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кинуло в жар, коли після багатонадійного шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біглер був до того ж такий тактовний, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у легкій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері й винести звідтіля кадета Біглера. Йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.

Після дальших п’яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілось, але він принципово не відходив від сортиру, тарабанячи ногами в двері, з-за яких лунало одне й те саме: «In eine Minute fertig, Herr Leutnant»[349].

Нарешті почулося, як Біглер спускає воду, а за мить вони зустрілися віч-на-віч.

— Кадете Біглер, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зволили з’явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, заради чого ви мене обійшли?

Кадет Біглер спробував пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні й розпорядкам щодо стосунків між нижчими й вищими офицерськими чинами.

В його обізнаності в цій галузі була велика прогалина.

В школі їм не читали лекцій, як повинен тримати себе в такому випадку нижчий офіцерський чин щодо вищого. Чи не мусив він, наприклад, не скінчивши потреби, вискакувати з дверей убиральні, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.

— Відповідайте, кадете Біглер! — з викликом вигукнув поручник Дуб. І тоді кадетові Біглеру спала на думку проста відповідь:

— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, і гадки не мав, що ви тут, і, уладнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де й затримався ’аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біглер доповідає про себе панові поручнику Дубу, — Ось бачите, це не дрібниця, — уїдливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біглер, ви повинні були одразу ж, тільки-но дісталися до штабу бригади, спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось із офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку винесено рішення. Я їду туди автомобілем, і ви поїдете разом зі мною. Жодного «але».

Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біглера з приводу того, що він дістав у канцелярії штабу бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здавався йому набагато зручнішим, враховуючи кволість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають відповідного обладнання. Не проїдеш і ста вісімдесяти кілометрів, як напустиш у штани.

Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна трусанина з початку виїзду не мала найменшого впливу на Біглера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Річ у тім, що, коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Зачекайно, кадете Біглер, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися».

Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не повинні ніде зупинятись, щоб не марнувати бензину.

Кадет Біглер на це дуже слушно зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він взагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер глушить мотор.

— Але якщо ви повинні кудись приїхати в означений час, — вів уперто далі Дуб, — то він не може ніде зупинятися.

З боку кадета Біглера вже більше не було ніяких реплік. Так вони розтинали повітря більше як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба зупинити автомобіль, залізти в рівчак, спустити штани й випорожнитись. Він тримався як герой аж до сто двадцять шостого кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто у вухо: «Halt!»

— Кадете Біглер, — сказав лагідно поручник Дуб, поквапливо вистрибуючи з автомобіля й спускаючись у рівчак, — тепер ви теж маєте добру нагоду…

— Спасибі, — відповів кадет Біглер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.

І кадет Біглер, якому теж підперло вже по саме нікуди, вирішив, що радше накладе в штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба. Поки доїхали до Золтанця, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біглерові зі своєю звичайною впевненістю:

— Я їв на обід бігос по-польському. З батальйону надішлю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста й не придатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене не знає, той мене ще взнає.

— Фельдмаршал Ностіц-Рінек, окраса резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біглер, — видав книжку «Was schadet dem Magen im Kriege»[350], в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків узагалі їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів вилазить боком.

вернуться

348

Можеш мене разом з твоїм окружним начальником поцілувати в зад (нім.).

вернуться

349

За хвилину скінчу, пане лейтенанте (нім.).

вернуться

350

«Що шкодить шлунку на війні» (нім.).