Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 76

76

— Якщо так, — додав Швейк, — то пан капрал може цим пишатися, бо хай би чим той рапорт скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер в армії повинні берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною. А якщо вас, пане капрале, й замкнуть, — вів далі Швейк з милим усміхом, — і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію. Коли його на слідстві питали, чи він має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав: «Як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було».

Потім його кинули в темну, не давали два дні ні їсти, ні пити й знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, з тим він поплентав і під шибеницю.

— Тепер, я чув, багатьох вішають і стріляють, — сказав один з конвоїрів. — Недавно нам читали на учбовому плаці наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той рубонув шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних взагалі всіх саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан казав, нібито і всі інші до цього доскакаються.

— Все до пори, до часу, — двозначно кинув однорічник.

— Ваша правда, — озвався капрал, — отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і він мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистий, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний у болоті, а я стояв над ним і казав: «Так що сильніше, пане редакторе, — погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтелігент.

Капрал переможно поглянув на однорічника й вів далі:

— Він утратив свої нашивочки однорічного добровольця саме через свою інтелігентність, бо писав до газет про знущання з солдатів. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «Linksschaut!»[122] — а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою праворуч і дивиться, наче ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна ковзнути рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки та повороти на маршируванні, — та хай господь милує. Коли була команда «Кругом марш!», йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував — точнісінько тобі стара шльондра на празнику.

Капрал плюнув:

— Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Отож він тер його, як пес сучку, але якби навіть купив клоччя ще на два кіло більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше, — залізо ще більше іржавіло, а на рапорті цей карабін переходив з рук у руки, й усі не могли надивуватися — сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде солдата. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без гауптвахти або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання з солдатів. Якось зробили в нього в чемодані обшук. Ото книжок там було! Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і відтоді ми з ним уже не псували собі нервів. аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтелігент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою дурну голову не втратив права однорічника. Лейтенантом міг би стати. Капрал зітхнув:

— Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та всякі мастила чистити гудзики, та йому це помагало, як бабі кадило, все одно кожний гудзик був рудий, як Ісав {127} . Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його й раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже казав, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди на команду «лягай» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про багно, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона тоді носом не крутила».

Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже однорічник, але замість нього озвався Швейк:

— Ось за таке саме, за такі причіпки свого часу в тридцять п’ятому полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр» {128} . Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояк потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився кілька років тому в Далмації. Там капрала зарізали, і до сьогодні не відомо, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіала і він був з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув Ще такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку…

— Приємну розповідь перервало гучне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.

— Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі й гідності, його пробудження супроводилось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Гаргантюа, що його описав старий веселий Рабле. Старший фельдкурат пускав вітри, гикав і голосно позіхав. Нарешті сів і здивовано спитав:

— Хай йому чорт, де це я?

Побачивши пробудження начальства, капрал дуже покірливо відповів:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, ваша милість зволять бути в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного отця. Хвилину він сидів мовчки й напружено роздумував. Та марно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і пробудженням у вагоні з загратованими вікнами було море забуття.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який усе шанобливо стояв перед ним:

— А за чиїм наказом мене теє, так би мовити…

— Насмілюсь доповісти, без наказу, пане обер-фельдкурате.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

— А куди ми, власне, їдемо?

— Насмілюсь доповісти, до Брука.

— А чого ж ми їдемо до Брука?

— Насмілюсь доповісти, туди перевели весь наш дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

вернуться

122

Рівняйся наліво! (нім.)

вернутьсявернуться