Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 80

80

— Я… Я…

— Смердючка ти, — презирливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі й чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.

— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви нарешті повернулись. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так подурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залишіть для себе оте ваше «насмілюсь доповісти». Заткніть пельку і уважно слухайте.

Ви знаєте, де в Кіраль-Гіді Шопронська вулиця? Облиште, ради бога, це ваше «насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: «Шопронська вулиця, номер шістнадцять». У цьому домі є крамниця залізного товару. Ви знаєте, що це таке? Чорт забери, не говоріть «насмілюсь доповісти». Скажіть — знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке воно насправді крамниця залізних товарів? Знаєте? Добре! Ця крамниця — власність якогось мадяра Каконі. Знаєте, що таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є квартира, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить. Гаразд. Якщо цього не досить, накажу вас посадити. Ви записали, що того мадяра звуть Каконі? Гаразд. Отже, ви завтра вранці, близько десятої години, підете до міста, знайдете цей будинок, підніметесь нагору на другий поверх, і віддасте пані Каконі цього листа.

Надпоручник Лукаш розгорнув бумажник і, позіхаючи, ткнув Швейкові в руки білий конверт з листом.

— Це, Швейку, справа надзвичайно важлива, — почав він далі. — Обережність ніколи не зашкодить, а тому, як бачите, тут немає адреси. Я цілком покладаюся на вас, що ви віддасте цього листа кому належить. Закарбуйте собі, цю даму звуть Етелька. Отже, запишіть собі: «Пані Етелька Каконі». І ще одне: цього листа мусите передати секретно, за всяку ціну, і чекати на відповідь. Що ви маєте чекати на відповідь — про це написано в листі. Чого ще треба?

— А що мені робити, пане обер-лейтенанте, коли мені не дадуть відповіді?

— в такому разі скажете, що ви обов’язково повинні дістати відповідь, — пояснив надпоручник і мало не роздер рота, так позіхнув. — А тепер я вже піду спати, бо сьогодні справді натомився. Ми сьогодні добряче випили. Думаю, кожен після такого вечора і такої ночі був би не кращий.

Надпоручник Лукаш спочатку не мав наміру десь затримуватися. Надвечір пішов з табору в місто лише до угорського театру в Кіраль-Гіді, де ставили якусь угорську оперетку з гладкими артистками єврейками в головних ролях, їхнім надзвичайно великим достоїнством було те, що, танцюючи, вони підкидали ноги вгору, причому не мали на собі ані трико, ані трусиків, а для більшого приманювання панів офіцерів голилися внизу, як татарки. Очевидно, гальорка не мала жодної користі з цього, але тим більшу радість переживали артилерійські офіцери, бо вони сиділи внизу, в партері, і брали з собою до театру артилерійські біноклі, щоб цю красу краще роздивитися.

Надпоручника Лукаша, однак, не цікавило це лоскотливе свинство, бо взятий напрокат театральний бінокль не був ахроматичний, і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.

У першому антракті його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягнула його до гардероба і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила не досить голосно, по-німецькому, на що її супутник відповідав по-угорському: «Так, так, ангеле мій, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовище».

— Es ist ekelhaft[126], — схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягти манто. Її очі аж горіли від обурення такою безсоромністю. Це були великі чорні очі, що дуже добре гармоніювали з гарною фігурою.

Вона глянула на надпоручника Лукаша і ще раз сказала з обуренням: — Ekelhaft, wirklich ekelhaft![127]

Це було поштовхом для короткого роману.

Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це — подружжя Каконі й що панок має на Шопронській вулиці, № 16, крамницю залізного товару.

— Вони живуть з панею Етелькою на другому поверсі, — викладала гардеробниця з обізнаністю старої звідниці, — вона німкеня з Шопроні, а він — мадяр; тут усе перемішалося.

Надпоручник Лукаш теж забрав з гардероба шинелю й пішов до міста, де в великій таверні «Ерцгерцог Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами дев’яносто першого полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій, високоморальній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж усі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери. В дуже доброму настрої Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separe[128] і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і виконати всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і, обміркувавши все як слід, написав листа, що здався йому кращим від усіх досі ним писаних.

«Вельмишановна пані!

Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я стежив очима за Вами протягом цілого першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостерігав…»

— Ану, всипати йому, — сказав сам собі надпоручник Лукаш. — Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний до голеного павіана. І він написав:

«Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обридливий замах на священні людські почуття».

«Ох, і бюст у цієї кралі, — подумав надпоручник Лукаш. — Тож прямо в атаку!»

«Пробачте, шановна пані, що хоч ви мене й не знаєте, я насмілився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика й Ваші погляди цілком збігаються з моїми. Я переконаний, Ваш шановний чоловік — це справжнісінький себелюб, який тягає Вас із собою…»

— Ні, не так, — сазав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit»[129] і замість цього написав: «…який у своїх інтересах водить Вас, вельмишановна пані, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу втручатись у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво…»

«Тут у готелях це незручно, мушу затягти її до Відня, — подумав надпоручник. — Візьму собі відрядження».

«Тому насмілюсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певне, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах плекатиме найкращу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь — вирішальною хвилиною в моєму житті».

Підписався, допив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.

* * *

Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до Кіраль-Гіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім о пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли на заняття, а ви тільки перевернулися на другий бік. Пане обер-лейтенанте… Чуєте, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів перевернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:

вернуться

126

Це огидно (нім.).

вернуться

127

Огидно, справді огидно! (нім.)

вернуться

128

Окремого кабінету (франц.).

вернуться

129

Тягає з собою (нім.).