Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 82

82

Недарма ж вони наводили порядок. З усіх напоїв залишилася тільки половина. На вулиці валялися порожні барильця з-під рому, а під прилавками Пароубек знайшов двох п’яних типів, яких поліцаї не помітили. Коли Пароубек їх витягнув, вони збиралися заплатити йому лише по два крейцари: на більше, мовляв, житньої й не випили. Ось тобі й кара, коли хтось у чому переборщить. Це так, як на війні. Спершу ворога поб’ємо, потім за ним усе далі й далі самі не встигаємо втікати.

— Я тих драбуг добре запам’ятав, — мовив Водічка, — якби мені котрийсь із тих гусарів потрапив під руку, я б уже з ним зумів порахуватися. Коли в нас, саперів, чорти вселяться, ми стаємо гірші за диких звірів. Сапери — це тобі не якісь «залізні мухи»[134].

На фронті біля Перемишля був у нас капітан Єтцбахер, свиня, якої світ не бачив. Він так нам висотував кишки своєю муштрою і так до кожного прискіпувався, що один з нашої роти, Біттерліх, — німець, але справді порядна людина, — через нього застрелився. Ми тоді змовилися: як тільки почнуть з російського боку дзижчати кулі, нашому капітанові Єтцбахеру більше не жити. І справді, тільки-но росіяни почали по нас палити, ми під час перестрілки всадили в нього п’ять куль. От живучий був, тварюка, як кіт. Ніяк не хотів здохнути, довелося добивати його ще двома пострілами, щоб потім чогось не вийшло. Лише пробурмотів щось, та так кумедно, сміх, та й годі. — Водічка засміявся. — Це на фронті звичайнісінька річ. Один мій друзяка, він тепер також у нас, розповідав, що, коли він був у піхоті під Бєлградом, їхня рота застрілила в бою свого обер-лейтенанта, такого ж самого собаку. Він власною рукою розстріляв під час походу двох солдатів, бо ті не могли далі йти. Коли смерть уже своє брала, він, поки ще доходив, зненацька почав свистіти сигнал до відступу. Усі там навколо, як той казав, аж качалися зо сміху.

Так цікаво і повчально розмовляючи, Швейк з Водічкою знайшли нарешті крамницю пана Каконі на Шопронській вулиці, дім № 16.

— Ти б краще почекав тут, — сказав Швейк Водічці біля під’їзду дому. — Я тільки скочу на другий поверх, віддам листа, почекаю на відповідь і миттю збіжу вниз.

— Зоставити тебе самого? — здивувався Водічка. — Погано ти знаєш мадярів. Я тобі про це весь час товкмачу і товкмачу. З ними, брат, обережніше треба. Я його як лясну!

— Слухай, Водічко, — серйозно сказав Швейк, — тут ідеться не про мадяра, а про його панійку. Таж я тобі, коли ми сиділи з тією чешкою-офіціанткою, пояснював: я несу листа від свого обер-лейтенанта, і це дуже секретно. Мій обер-лейтенант благав мене, щоб про це жодна жива душа не знала. Навіть та твоя офіціантка казала, що воно так і повинно бути, бо це секретна справа. Ніхто, казала, не повинен знати, що пан обер-лейтенант листується з заміжньою жінкою. Та й ти ж із цим погоджувався й притакував. Я ж вам виклав усе як на тарілці. Мені треба точно виконати наказ мого обер-лейтенанта, а зараз ти прешся зі мною нагору.

— Ти мене, Швейку, ще не знаєш, — теж дуже серйозно відповів старий сапер Водічка. — Я тобі вже раз казав, нізащо не залишу тебе самого, і запам’ятай собі раз і назавжди: моє одне слово важливіше за чиїсь сто слів. Коли йдуть двоє, то це завжди безпечніше.

— Запевняю тебе, Водічко, що ні. Ти знаєш, де на Вишеграді Некланова вулиця? Там була майстерня слюсаря Воборніка. Це був дуже справедливий чоловік. Та якогось дня, повернувшись додому з пиятики, він привів до себе ночувати ще одного п’янюгу. Після цього він довго лежав, а його жінка щодня, перев’язуючи йому рану на голові, примовляла: «Бачиш, Тонічку, коли б ти не прийшов удвох, я б тільки погримала і не кидала б тобі гирі в голову». І він сам не раз, коли вже міг говорити, присягався: «Твоя правда, матусю, коли вдруге кудись піду, більше нікого з собою не притягну».

— Цього б тільки бракувало, — розпалився Водічка, — щоб якийсь мадяр кидав нам щось у голову. Я його впіймаю за карк і швиргону з другого поверху вниз по сходах, аж полетить, як шрапнель. На ці мадярські пики йти треба тільки напролом. Нема чого з ними панькатися.

— Водічко, таж ти не так уже багато й пив. Я випив на дві чвертки більше, ніж ти. Ти зваж тільки: нам не потрібно ніякої бучі. Я ж за це відповідаю. Тут ідеться про жінку.

— То я, Швейку, і цю жінку лясну. Мені однаково. Ти старого Водічки ще не знаєш. Одного разу в Забеглицях на «Рожевому острові» одна така мавпа не хотіла йти зі мною танцювати, у мене, мовляв, опухла пика. Воно й справді, пика в мене була опухла, бо я щойно повернувся з танцюльок з Гостіваржа. Але подумай, така образа, і від кого? Від якоїсь шлюхи. «Вельмишановна панночко, — кажу я. — Щоб не було кривди, нате й вам разочок від мене». Та як зацідив я їй по мордяці, аж гепнулась на землю догори ногами, а за нею шкереберть полетів стіл з усім посудом, а за тим столом сиділи її мамуня, татуньо та два брати. Та я їх боявся, як вовк старої кози. Мені було начхати на цілий «Рожевий острів». Там були знайомі хлопці з Вршовиць, і вони мені допомогли. Змолотили ми, мабуть, з п’ять родин з усіма діточками. Галас, либонь, було чути аж до Міхлів. Потім у газетах писали: «У такому-то саду, під час вечірки, влаштованої добродійним товариством якихось там уродженців якогось міста…» Отож я й кажу: як мені допомогли, так і я завжди, коли запахне смаленим, допоможу своєму приятелеві. Роби що хоч, а я від тебе ні на крок. Ти мадярів не знаєш… По стількох роках побачилися, та ще в таких обставинах, а ти ладен мене від себе відштовхнути?! Ні, такої прикрості ти мені не зробиш.

— Ну, то ходи зі мною, — вирішив Швейк, — але треба поводитися обережно, щоб не вскочити в якусь халепу.

— Не турбуйся, приятелю, — тихенько сказав Водічка, коли наближалися до сходів. — Я його як лясну… — І ще тихше додав: — Побачиш, ми з тим чортякою мадярським упораємося раз-два.

І якби хтось був у під’їзді й розумів по-чеському, то почув би ще й зі сходів гасло, що вже голосніше сказав Водічка: «Ти мадярів не знаєш…» До цього гасла він дійшов у тихому шинку над рікою Літавою, серед садів уславленої Кіраль-Гіди, оточеної горбами. Ці горби солдати завжди проклинатимуть, згадуючи всі вправи перед світовою війною і під час світової війни, коли вони теоретично готувалися до практичних погромів і різанини.

* * *

Швейк з Водічкою стояли перед дверима квартири пана Каконі. Перше ніж натиснути гудзик дзвоника, Швейк нагадав:

— Ти, Водічко, коли-небудь чув, що обережність — мати мудрості?

— Це мене не стосується, — відповів Водічка. — Не давай йому й рота роззявити…

— Та мені, власне, нема з ким тут говорити, Водічко. Швейк подзвонив, а Водічка голосно сказав:

— Айн, цвай, — і злетить зі сходів. Двері відчинилися, з’явилася служниця й спитала поугорському, чого вони хочуть.

— Nem tudom[135], — зневажливо сказав Водічка. — Вчися, дівко, по-чеському говорити.

— Verstehen Sie deutsch?[136] — спитав Швейк.

— A pischen[137].

— Also, sagen Sie der Frau, ich will die Frau sprechen. Sagen Sie, dass ein Brief ist von einem Herr, draussen in Kong[138].

— Я дивуюся тобі, — сказав Водічка, ступаючи за Швейком до передпокою, — що ти можеш з усяким смердюхом говорити.

Зачинивши за собою двері, вони ввійшли до передпокою. Швейк зауважив:

— Диви, які гарні речі, навіть дві парасолі на вішалці, і цей образ Ісуса Христа також непоганий.

З кімнати, звідки долинав брязкіт ложок і тарілок, знову вийшла служниця і сказала Швейкові:

— Frau ist gesagt, dass Sie hat ka Zeit, wenn was ist, dass mir geben und sagen[139].

— Also, — сказав урочисто Швейк. — Der Frau ein Brief, aber halten Kuschen[140].

вернуться

134

Вояки крайової оборони.

вернуться

135

Не розумію (Угор.).

вернуться

136

Розумієте по-німецькому? (нім.)

вернуться

137

Трохи (власне, «ein bisschen», бо «pischen» — мочитися).

вернуться

138

Отже, скажіть пані, я хочу з нею говорити. Скажіть, що для неї у коридорі є лист від одного пана (нім.).

вернуться

139

Пані сказала, що вона не має часу, але коли є щось, передайте мені (нім., калічена).

вернуться

140

Ось маєте лист для пані, але тримайте губу на замку (нім., калічена).