Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 98

98

Потім знову запізнену телефонограму про консерви. Це питання було вияснено ще вчора ввечері.

Ще пізніше прийшла телефонограма для батальйонів, рот і частин полку такого змісту:

«Копія телефонограми бригади № 75692. Наказ по бригаді № 172. При звітах про господарство польових кухонь використані продукти треба зазначити в такому порядку: 1) м’ясо, 2) консерви, 3) свіжі овочі, 4) сушені овочі, 5) рис, 6) макарони, 7) крупи, 8) картопля, — замість попереднього: 4 — сушені овочі і 5 — свіжі овочі».

Коли Швейк прочитав це фельдфебелю, Ванек урочисто заявив, що такі телефонограми кидають у нужник.

— Це вигадав якийсь пришелепуватий у штабі армії і пускає по всіх дивізіях, бригадах і полках.

Швейк прийняв потім ще одну телефонограму, але її дуже швидко диктували, і він зловив з неї у свою записну книжку лише щось подібне до шифру:

«In der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden»[188].

— Це все зайві речі, — сказав Ванек, коли Швейк дивом дивувавсь із написаного і тричі підряд голосно перечитував. — Справжня нісенітниця, хоч, чорт його батька знає, це може бути також і шифр, але в нас у канцелярії не подбали про шифрувальників, тому й це теж можна викинути.

— Я теж так думав, — сказав Швейк, — коли б я сповістив пана обер-лейтенанта, що він повинен in der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden, то він міг би образитися. Трапляються ж часом такі недоторканці, аж страх бере, — провадив Швейк, знов поринаючи в спогади. — Якось їхав я трамваєм з Височан до Праги, і в Лібні сів до нас один пан, на прізвище Новотний. Я його впізнав одразу, вийшов до нього на площадку і завів розмову, ми мовляв, обидва з Дражова. Але він як розприндився, як почав кричати, щоб я йому дав спокій, бо він мене, каже, й у вічі ніколи не бачив. Я йому став пояснювати, хай пригадає, як я, ще малим хлопцем, ходив до нього з матір’ю, її звали Антонією, а батька Прокопом, і він був економом. Але той дивак уперся, мовляв, що знати мене не знає і бачити мене не бачив. Тоді я почав йому наводити різні подробиці, що в Дражові було два Новотні, один — Тонда, другий — Иозеф, а він, мабуть, і буде той Йозеф, про якого мені писали з Дражова, буцімто він підстрелив свою жінку, бо та йому докоряла за пиятику. Але тоді пан замахнувся, а я відхилився, і він з розгону тр-рах прямо в шибку на передній площадці перед вагоноводом. Так скалки й посипалися. Нас, звичайно, висадили і відвели, а в поліції з’ясувалося, що він тому такий недоторканий, бо взагалі його звали не Иозеф Новотний, а Едуард Доубрава, і був він з Монтгомері в Америці, а сюди приїхав на відвідини до всього свого роду.

Раптом задзвонив телефон, і якийсь захриплий голос із кулеметного підрозділу знову запитав, чи не чути, коли їдуть. Про це ніби зранку йде нарада у пана полковника.

У дверях з’явився зблідлий кадет Біглер, найбільший бевзь у роті, бо в школі однорічників пнувся з шкури, аби тільки блиснути своїми знаннями. Кивнув Ванекові, щоб той вийшов з ним у коридор, і завів з ним довгу розмову.

Ванек повернувся, зневажливо посміхаючись.

— Ну й осел! — сказав Швейкові. — Наділив же господь нашу маршову екемплярами. Він теж був на нараді, а коли розходилися, пан обер-лейтенант розпорядився, щоб усі взводні дуже ретельно перевірили гвинтівки. То він прийшов спитати мене, чи має дати наказ прив’язати Жлабека, бо той вичистив гвинтівку гасом. — Ванек розхвилювався: — Приходить питати мене про такі дурні речі, ніби не знає, що їдемо на фронт. Пан обер-лейтенант учора зразу зметикував і наказав відв’язати свого денщика. То я й тому жовтодзьобому сказав, аби добре подумав, чи варто йому зараз озлоблювати солдатів.

— От добре, що нагадали про цього денщика, — сказав Швейк, — ви ще не знайшли випадково когось іншого для пана обер-лейтенанта?

— Не загубіть останньої клепки, — відповів Ванек. — На все досить часу. А втім, я думаю, що пан обер-лейтенант звикне до Балоуна. Той у нього щось і зжере, та, коли ми потрапимо на фронт, йому буде не до Балоуна. Коли скажу, що Балоун залишився, то він нічого не зробить. Це моя турбота, і пан обер-лейтенант не повинен пхати сюди свого носа. Тільки не квапитись!

Ванек ліг на койку і сказав:

— Швейку, розкажіть мені якийсь анекдот з військового життя.

— Чом би й ні! — відповів Швейк. — Але боюся, хтось ізнову зателенькає.

— То вимкніть телефон: роз’єднайте провід або зніміть трубку.

— Добре, — сказав Швейк, знімаючи трубку, — я вам розповім щось таке, що якраз підходить до нашої ситуації. Тільки тоді була не справжня війна, а маневри, але метушня була така сама, як сьогодні, бо ніхто не знав, коли вийдемо з казарм у похід. Зі мною служив один з Поржиць, на прізвище Шіц. Славний хлопець, але страшно побожний і страхополох. Він уявляв собі, що маневри — це щось страхітливе, і люди на них гинуть від спраги, а санітари збирають їх під час маршу, як падло. Тому він напився про запас, і коли ми вибралися з казарм на маневри й підійшли під Мнішек, він і каже: «Я, хлопці, не витримаю, мене може врятувати хіба сам господь бог». Потім ми прийшли під Горжовиці. Там у нас був дводенний відпочинок, бо трапилася помилка: ми так швидко посувалися вперед, що з іншими полками, які йшли з нами з флангів, ледве не захопили в полон увесь ворожий штаб. А це була б ганьба, бо наш армійський корпус мав програти, а ворожий — виграти, бо в них там крутилося якесь зачучверене ерцгерцогеня. Так той Шіц устругнув такий номер: коли ми вже стали табором, він зібрався й пішов собі дещо купити в якесь село за Горжовицями. Повертався до табору вже під полудень, було дуже гаряче, і він добряче впрів. Іде він та йде, коли бачить — при дорозі стовп, а на стовпі скринька, а в скриньці під склом маленька фігурка святого Яна з Непомук. Помолився він перед святим Яном та й каже: «Спарився либонь? Якби тобі бодай хоч хильнути трохи, а то цілісінький день смажишся на сонці і тільки прієш та прієш». Струснув перед ним солдатською фляжечкою, ковтнув з неї і мовить: «Я тобі також залишив ковток, святий Яне з Непомук». Але зразу отямився і вицідив усе до денця, а святому Янові лишив дулю. «Ісусе, Маріє, — вигукнув він, — святий Яне з Непомук, прости мені, я тебе за це винагороджу. Візьму з собою до табору ї так напою, що й на ногах не стоятимеш». І жалісливий Шіц з милосердя до святого Яна з Непомук розбив скло, витяг фігурку святого, запхав її під мундир ї приніс до табору. Потім святий Ян Непомук спав з ним на соломі. Він усюди тягав його з собою під час маршів у ранці на спині й мав відтоді щастя в картах. Де ми тільки ставали табором, там він і вигравав, аж поки ми не прийшли на Прахенсько. Ми розташувалися в Драгіницях, і тут він усе спустив до останнього крейцера. Вранці ми вийшли в похід і дивимося, а на грушці біля дороги висить на зашморгу святий Ян Непомуцький. Ось вам і анекдот. А тепер повішу трубку.

І телефон знову ловить нові тремтіння нервового життя, бо давня гармонія спокою в таборі була порушена. Саме в цей час надпоручник Лукаш вивчав у своїй кімнаті шифри, вручені йому в штабі, зі вказівками, як їх розв’язувати, і водночас вивчав секретний шифрований наказ про напрямок, у якому маршовий батальйон мусив просуватися до галицьких кордонів (перший етап):

7217–1238 — 475 — 2121 — 35 — Мошон.

8922 — 375 — 7282 — Раб.

4432–1238–7217 — 35 — 8922 — 35 — Комарне.

7282–9299 — 310–375 — 7881 — 298–475 — 7979 — Будапешт.

Розшифровуючи ці цифри, надпоручник Лукаш зітхнув:

— Der Teufel soll das buserieren[189].

Частина третя

УРОЧИСТА ПРОЧУХАНКА

вернуться

188

Внаслідок, докладніше дозволено було або те навіть навпаки в усіх випадках треба надолужити (беззмістовний набір німецьких слів).

вернуться

189

Груба німецька лайка.