Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 101

— Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?

Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!

— Що там скоїлося з Дарті? — запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.

Емілі ніколи не втрачала самовладання.

— Що ти почув? — запитала вона лагідно.

— Що там скоїлося з Дарті? — знову сказав Джеймс. — Він збанкрутував?

— Дурниці!

Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.

— Ти ніколи нічого мені не розказуєш, — мовив він. — Дарті збанкрутував.

Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.

— Зовсім ні, — відповіла вона твердо. — Він виїхав до Буенос-Айреса.

Якби вона сказала: «Він виїхав на Марс», — навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.

— Чого він туди подався? — запитав Джеймс. — У нього немає грошей. Що він узяв?

Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:

— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.

— Що? — скрикнув Джеймс і впав у крісло.

Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:

— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!

Джеймсові щоки й чоло почервоніли.

— Я заплатив за них, — сказав він тремтячим голосом. — Він злодій! Я… я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він…

Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів, — форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: «Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч». Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.

— Випий ось це, — сказала вона.

Джеймс тільки відмахнувся.

— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли? — запитав він.

Емілі зрозуміла, що криза минула.

— Нехай носить мої, — відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.

— Отаке скажеш! — мовив Джеймс— Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.

— Ні, — майже люто одрізав Джеймс— Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.

— Ну що ж, — спокійно сказала Емілі, — ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.

І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.

А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора, — вже і чай випили і пообідали, — то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:

— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!

Сомс кивнув головою.

— Ну й добре, — сказав він. — Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.

Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:

— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.

Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.

— У Тімоті вам передавали привіт, — сказав він. — Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.

І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».

Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.

— Цілий день мені було так гірко на душі, — сказав він. — Вони ніколи нічого мені не розказують.

У Сомса стиснулося серце.

— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати? — і він узяв батька під руку.

Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.

— На добраніч, мій хлопчику, — сказав Джеймс біля дверей спальні.

— На добраніч, тату, — відповів Сомс.

Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.

«Мені потрібний син, — подумав він, сівши на край ліжка. — Мені потрібний син».

VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА

На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: «Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку». Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.

Дивлячись на цей могутній стовбур, — порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла, — він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури», — нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона — він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму — він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і «нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть». Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!