Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 104

— Боюся, ви мене не знаєте, — сказав він. — Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.

Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:

— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?

— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?

— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними, — сказала Голлі.

— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.

Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.

— Я хочу сказати, що родичі бувають різні, — додав він розважливо. — Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.

— Атож! — гаряче мовила Голлі. — Такий він і є насправді.

Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в «Пандемоніумі»: смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!

— Але ви ж знаєте, які люди Форсайти, — сказав він майже злостиво. — О, я й забув, ви не знаєте.

— Які ж вони?

— О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.

— Охоче подивлюся, — сказала Голлі.

Вела охопило бажання взяти її під руку.

— Не треба, — мовив він, — краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?

Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?

— Він, мабуть, верховодить над вами? — лукаво запитав Вел. — Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?

Голлі кивнула головою.

— Хочете подивитися стайні?

— Аякже!

Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.

— Це Балтазар, — сказала Голлі. — Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.

— Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.

— Ні, але він такий милий, — і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.

— Коли помер дідусь, — сказала вона, — він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.

— То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.

— Так, чудова, — сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.

В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.

— Це моя Русалка.

— О, конячка знаменита, — сказав Вел. — Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща. — І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; «Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий». І він глибоко вдихнув повітря стайні. — Коні чудова штука, еге ж? Мій тато… — він затнувся.

— Прошу? — мовила Голлі.

Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.

— Та не варто про це… Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю — і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.

І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:

— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?

Голлі в захваті заплескала в долоні.

— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.

Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.

— Мені б не хотілося їздити на його коні, — сказав він. — Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі, — додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей. — У вас тут, мабуть, не полюють?

— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.

— Жорстока? — вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?

— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.

Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», — подумав він.

Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.

— Місце тут чудове, — сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.

— Атож, — сказала Голлі й зітхнула. — Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.

— Так, цигани — це знаменито, — відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз. — А ви й справді таки схожі на циганку.

Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.

— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!

— Поживемо й ми так! — сказав Вел. Авжеж! Поживемо!

— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.

Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.

— Ми неодмінно це зробимо, — вперто сказав Вел, але почервонів і собі. — Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?

— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.

— Ходімо туди!

Голлі озирнулася на будинок.

— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.

Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.

Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли, — Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса:

— А як поживає дядечко Джеймс?

— Дякую, він зовсім немічний.

— Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд, — і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав — Ми з вами вже не з того тіста, що вони.

Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня, — здавалося, казав він, — чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»

— Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку, — вів далі Джоліон, — але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші, — це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами, — додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом, — буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.