Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 115

— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».

— Що! — вигукнув Джоліон. — Вам не можна жити самій.

І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.

— Що іще?

— Він попросив дозволу потиснути мені руку.

— Ви йому дозволили?

— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.

— Не можна вам жити далі самій.

— У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.

— Боронь боже! — сказав Джоліон. — От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.

— Справді?

— Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.

Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.

У поїзді він вчинив їй справжній допит, вивідав у неї, що вона робить день у день.

Шиє собі сукні, ходить по крамницях, відвідує хворих у лікарні, грає на роялі, перекладає з французької мови. Вона приробляє трохи грошей, працюючи на одне видавництво. Вечорами вона рідко виходить з дому.

— Розумієте, я так довго жила сама, що вже звикла до цього. Мабуть, у мене відлюдкувата вдача.

— Я цьому не вірю, — сказав Джоліон. — У вас багато знайомих?

— Дуже мало.

На вокзалі Ватерлоо вони взяли кеб, і він відвіз її додому. Міцно потиснувши їй руку на прощання, він сказав:

— Знаєте, ви б частіше приїздили до нас у Робін-Гіл. Сповіщайте мене про все, що з вами трапиться. До побачення, Айріні.

— До побачення, — відповіла вона стиха.

Знову сідаючи в кеб, Джоліон подумав, що треба було запросити її пообідати з ним, піти в театр. У неї таке самотнє, одноманітне, безпросвітне життя!

— Клуб «Всяка всячина», — сказав він крізь віконце.

Коли кеб виїхав на набережну, якийсь чоловік у циліндрі й пальті швидко пройшов мимо попід самим муром, мало не черкаючись об нього плечем.

«Слово честі, це Сомс! — подумав Джоліон. — Що він тут робить?»

І, зупинивши кеб за рогом, він вийшов і вернувся туди, звідки видно було двері її будинку. Сомс зупинився перед будинком і подивився на світло в її вікнах. «Що мені робити, як він зайде? — подумав Джоліон. — Що я маю право зробити?» Власне, його кузен сказав правду. Вона й досі його законна дружина і не має ніякого захисту від його домагань. «Якщо він зайде, — подумав він, — я теж зайду». І він рушив до будинку. Сомс попрямував до дверей; він уже був на порозі. Але раптом він зупинився, круто повернувся і пішов назад до річки. «Що мені тепер робити? — подумав Джоліон. — Ще кілька кроків, і він мене впізнає». І він кинувся до кеба. Позаду лунала швидка кузенова хода. Але він устиг дійти до свого кеба і сів, перш ніж Сомс вийшов з-за рогу.

— Рушай! — сказав він крізь віконце.

Поряд з'явилася Сомсова постать.

— Кеб! — гукнув він. — Зайнятий? Тут є хтось?

— Так! — відповів Джоліон. — Це ви?!

Побачивши, що на кузеновому обличчі, білому у світлі ліхтаря, промайнула підозра, він зважився:

— Я можу вас підвезти, якщо вам треба в західну частину міста.

— Дякую, — відповів Сомс і сів поряд.

— Я заходив до Айріні, — сказав Джоліон, коли кеб рушив.

— Он як!

— Ви теж приходили до неї вчора, наскільки мені відомо.

— Приходив, — підтвердив Сомс. — Адже вона моя дружина.

Його тон, глузливо скривлені губи збудили в Джоліоні раптовий гнів, але він придушив його.

— Це ваша справа, — сказав він, — але якщо ви хочете розлучитися, то не дуже розумно ходити до неї, правда ж? Не можна вести подвійну гру.

— Дякую за попередження, — відповів Сомс, — але я ще остаточно не вирішив.

— Зате, вона вирішила, — сказав Джоліон, дивлячись просто себе. — До того, що було дванадцять років тому, нема вже вороття.

— Це ми ще побачимо.

— Послухайте-но, — сказав Джоліон. — Вона в жахливому становищі, і я єдина людина, що має якесь законне право втручатися в її справи.

— Крім мене, — відповів Сомс, — який теж у жахливому становищі. Її становище вона сама створила для себе; моє становище створила для мене вона. Може статися, що я запропоную їй, щоб, заради її власних інтересів, вона повернулася до мене.

— Що?! — вигукнув Джоліон і аж затремтів усім тілом.

— Не знаю, що має означати ваше «що», — холодно відповів Сомс. — Ваше право втручатися в її справи обмежується виплатою їй прибутку, прошу цього не забувати. Вирішивши не ганьбити її розлученням, я зберіг свої подружні права і, повторюю вам, може статися так, що я схочу скористатися ними.

— О господи! — вигукнув Джоліон і коротко засміявся.

— Так, — сказав Сомс якимсь мертвим голосом. — Я не забув прізвиська, яке дав мені ваш батько: Власник! Не випадково в мене таке прізвисько.

— Ну, це вже якась фантастика, — промурмотів Джоліон.

Адже не може цей чоловік присилувати свою дружину, щоб вона жила з ним. Хай там як, а такі часи вже минули! І він позирнув на Сомса, подумавши: «Може, це не жива людина, а витвір уяви?» Але Сомс виглядав цілком реально: він сидів поруч, педантично охайний і навіть елегантний, коротенько підстрижені вуса на блідому обличчі, піднята в застиглій усмішці губа відкрила білі зуби. Запала довга мовчанка; Джоліон думав: «Замість того щоб допомогти їй, я тільки нашкодив». Раптом Сомс сказав:

— З усього, що може статися, такий вихід був би для неї найкращий з будь-якого погляду.

Від цих слів Джоліонові стало так не по собі, що він ледве всидів у кебі. Він почував себе так, наче його упхнули в один ящик із сотнями тисяч його співвітчизників, разом із ними туди проникла та їхня національна риса, що завжди була йому ненависна, риса, як він знав, надзвичайно природна, що, проте, здавалася йому незбагненною, — їхня непохитна віра в контракти й законні права, їхнє самовдоволене почуття своєї доброчесності, яким вони сповнювалися, користуючись цими правами. Тут, поряд із ним у кебі, було справжнє втілення, так би мовити, матеріалізований підсумок власницького інстинкту — до того ж його близький родич! То було жахливо, нестерпно! «Але це ще далеко не все! — думав він з огидою. — Кажуть, що собака повертається до своєї блювотини. Зустріч з Айріні збудила щось у ньому. Краса! Диявольське наслання!»

— Як я вже сказав, — мовив Сомс, — я ще не вирішив остаточно. Я буду вельми вдячний вам, якщо ви дасте їй спокій.

Джоліон прикусив губу; він завжди не терпів сварок, але зараз сварка була б йому майже приємна.

— Я не можу дати вам такої обіцянки, — коротко промовив він.

— Чудово, — сказав Сомс. — Отже, нам відома позиція кожного з нас. Я вийду тут.

І, спинивши кеб, він вийшов, не попрощавшись ані словом, ані знаком Джоліон поїхав до свого клубу.

На вулицях газетярі вигукували перші новини про початок воєнних дій, але він не звертав на те уваги. Що можна зробити, чим допомогти їй? От якби живий був батько! Він міг би зробити чимало! Але чому він, Джоліон, не може зробити того, що зробив би його батько? Хіба він не досить старий? Йому вже минуло п'ятдесят, двічі одружений, має дорослих дочок і сина. «Дивна річ, — думав він. — Якби вона не була вродлива, я б зовсім над цим не замислювався. Краса — це диявольське наслання для того, хто чутливий до неї!» І він зайшов до читальні клубу, схвильований до краю. У цій самій кімнаті одного літнього вечора вони розмовляли з Босіні; він і досі пам'ятав ту замасковану, делікатну лекцію, яку він прочитав тоді молодому архітекторові в інтересах Джун, і як він зважився визначити риси форсайтизму, і як йому кортіло довідатись, яка ж вона, та жінка, проти якої він застерігав Босіні. А тепер! Він і сам мало не потребує застереження. «З біса дивно! — думав він. — Справді-таки з біса дивно!»