Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 122

Йому здалося, що вона ось-ось заплаче; проте вона тільки схопилася з місця, відвернулася від них і стояла, намагаючись узяти себе в руки.

Джун раптом сказала.

— Ну що ж, я піду до Сомса і скажу йому, щоб він дав вам спокій. Чого йому треба в таких літах?

— Дитину. Досить природне бажання.

— Дитину? — презирливо вигукнула Джун. — Ще б пак Щоб було кому залишити гроші Якщо йому так дуже кортить мати дитину, хай знайде собі когось, і буде в нього дитина; тоді ви візьмете розлучення, а він одружиться з нею.

Джоліон раптом збагнув, що допустився помилки, привівши Джун: її запальні звинувачення були на користь Сомсові.

— Для Айріні було б найкраще, якби вона тихенько переїхала до нас у Робін-Гіл, а тоді ми побачимо, як усе піде далі.

— Звичайно, — сказала Джун, — тільки.

Айріні пильно подивилася на Джоліона — згодом він багато разів силкувався збагнути, що то був за погляд, але так і не зміг.

— Ні! Я тільки завдам вам усім клопоту Я поїду за кордон.

З її тону він зрозумів, що це її остаточне рішення. У нього промайнула недоречна думка: «Ну що ж, я міг би зустрітися з нею там». Але він сказав.

— Чи не здається вам, що за кордоном ви будете беззахисніші в тому разі, коли він вирушить слідом за вами?

— Не знаю. Проте мені доведеться спробувати.

Джун скочила і почала ходити по кімнаті.

— Який це жах! — мовила вона. — Чому люди повинні мучитися й почувати себе нещасними та беззахисними рік за роком через цей ідіотський святенницький закон?

Але цієї миті хтось зайшов до кімнати, і Джун замовкла Джоліон підступив до Айріні:

— Вам потрібні гроші?

— Ні.

— Ви доручаєте мені здати внайми ваше помешкання?

— Так, Джоліоне, будь ласка, здайте його.

— Коли ви виїжджаєте?

— Завтра.

— Ви вже не будете туди повертатися, правда?

Він запитав це з тривогою, яка йому самому здалася дивною.

— Ні, все необхідне я маю з собою.

— Ви повідомите мені вашу адресу?

Вона простягла йому руку.

— Я відчуваю, що на вас можна покластися, як на кам'яну гору.

— Що стоїть на піску, — відповів Джоліон, міцно потискаючи їй руку — Але пам'ятайте: я з радістю допоможу вам чим завгодно й коли завгодно А якщо ви передумаєте Ну прощайся, Джун, нам пора.

Джун відійшла від вікна й обняла Айріні.

— Не думайте про нього, — сказала вона пошепки Тіштеся життям, і хай вам щастить!

Закарбувавши в пам'яті сльози на очах Айріні й усмішку на її устах, вони вийшли в мовчазній задумі повз жінку, яка завадила їхній розмові, а тепер гортала за столом газети.

Біля Національної галереї Джун вигукнула:

— Які страшні закони вигадали ці підлі тварюки!

Але Джоліон не озвався ані словом. Маючи трохи батькової врівноваженості, він міг споглядати все безстороннім оком, навіть тоді, коли були збурені його почуття. Айріні має слушність: становище Сомса не краще, ніж її власне, а може, навіть гірше. Що ж до закону, то він пристосований до людської природи, яку цінує не дуже високо. І, почуваючи, що коли він залишиться з дочкою, то так чи інакше викаже свої думки, Джоліон сказав їй, що йому пора на оксфордський поїзд; він гукнув кеб і залишив її — хай іде розглядати акварелі Тернера, — пообіцявши подумати про купівлю галереї.

Але натомість він думав про Айріні. Кажуть, що жаль — рідний брат кохання. Якщо це справді так, то йому, звичайно, загрожує небезпека покохати її, бо він щиро її жаліє. Подумати лишень, що їй, такій безталанній і самотній, доведеться блукати по Європі! «Хоч би вона, чого доброго, не пустилася берега! — подумав він. — Адже вона може легко впасти в розпуку». Тепер, коли у неї не стало й того незначного діла, що було досі, він просто не міг уявити собі, як вона житиме далі — таке гарне створіння, зневірене, ласа здобич для кожного! В його тривозі був і страх, і ревнощі. Жінка може вкоїти що завгодно, коли її заженуть у тісний кут. «Що ж тепер робитиме Сомс? — подумав він. — Паскудне, ідіотське становище! І певно, люди скажуть, що це вона в усьому винна». Стурбований і пригнічений, він сів у поїзд, згубив свій квиток, а на платформі в Оксфорді уклонився жінці, чиє обличчя здалося йому знайомим, хоч він не міг пригадати її імені навіть тоді, коли побачив її за столиком у «Веселці», де вона пила чай.

IV. КУДИ ФОРСАЙТИ БОЯТЬСЯ ЗАХОДИТИ

Тремтячи від болю, якого завдала йому загибель його надій, відчуваючи у себе на грудях футляр із зеленого сап'яну, схований в кишені проти серця, Сомс мучився думками, чорними, як смерть. Павутиння! Він прямував швидким кроком вулицями, залитими місячним сяйвом, нічого не помічаючи довкола, і в пам'яті його безперестану зринала сцена, яку він щойно пережив, і спогад про те, як Айріні вся закам'яніла, коли він її обняв. І чим більше згадував, тим дужче впевнювався, що в неї є коханець: її слова «Краще смерть!»— були б просто безглузді, якби вона не мала коханця. Навіть коли припустити, що вона його ніколи не любила, то вона ж не викидала ніяких коників доти, поки не з'явився Босіні. Ні, вона знову закохалася, інакше так мелодраматично не відповіла б на його пропозицію, цілком розумну, коли взяти до уваги всі обставини. Гаразд! Це спрощує справу.

«Я таки з'ясую становище, — подумав він. — Завтра ж зранку зайду до Полтіда».

Проте, зважившись на цей крок, він знав, що йому нелегко буде це зробити. Виконуючи свої професійні обов'язки, він кілька разів звертався по допомогу до агентства Полтіда, навіть зовсім недавно в справі Дарті, але йому ніколи й на думку не спадало, що він доручить їм стежити за власною дружиною.

Це було надто принизливо для нього самого.

Сон чи, точніше сказати, безсоння не допомогло йому примирити свій задум з ураженим самолюбством. Тільки почавши голитися, він раптом пригадав, що вона змінила своє прізвище на дівоче — Герон. Полтід не знатиме, принаймні спочатку, чия вона дружина, він не буде дивитися на нього підлесливо й не посміхатиметься за його спиною. Вона буде просто дружина одного з його клієнтів. І це була правда — бо хіба ж він не свій власний повірений?

Він не на жарт побоювався, що коли не скористається з нагоди і не здійснить свого задуму негайно, то потім може завагатись. І, звелівши Уормсонові подати йому чашку кави, він тихенько вийшов з дому ще до сніданку. Він швидко попрямував до однієї з тих вуличок Вест-Енду, де Полтід та інші фірми стоять на сторожі чесноти заможних класів. Досі він завжди приймав Полтіда у себе в Полтрі; але його адреса була йому добре відома, і він прийшов до контори, коли її щойно відчинили. В приймальні, яка була вмебльована так затишно, що здавалася приймальнею лихваря, сиділа жінка, схожа на вчительку.

— Я хочу бачити містера Клода Полтіда. Він мене знає — немає потреби називати моє ім'я.

Приховати від усіх, що він, Сомс Форсайт, змушений наймати агента, щоб шпигувати за власною дружиною, — це бажання переважало зараз усі інші.

Містер Клод Полтід — зовсім не подібний до містера Льюїса Полтіда — належав до тих чорнявих чоловіків з ледь гачкуватим носом і швидкими карими очима, які скидаються на євреїв, але які насправді фінікійці; він прийняв Сомса в кімнаті, де всі звуки приглушувалися товстими килимами й завісами. Вся обстановка кімнати схиляла до конфіденційної бесіди: ніде не видно було аніякісіньких документів.

Шанобливо привітавши Сомса, він із трохи підкресленою дбайливістю замкнув єдині двері.

«Якщо клієнт запрошує мене до себе, — казав він часто, — то хай сам вживає яких завгодно застережних заходів. Якщо ж він приходить сюди, ми повинні показати йому, що жодне його слово не вийде з цих чотирьох стін. Я можу з певністю сказати; що-що, а збереження таємниці ми гарантуємо…»

— Ну, сер, чим можу служити?

У Сомса так здавило в горлі, що він насилу спромігся заговорити. Треба будь-що приховати від цієї людини, що він має якийсь інший інтерес до цієї справи, крім професійного; і на його обличчі машинально з'явилася звичайна крива усмішка.