Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 54

І, висунувши ці докази на захист Сомса, молодий Джоліон зітхнув.

«В основі цього, — подумав він, — лежить власність, хоч більшість людей не хоче з цим погодитись. Вони вважають, що основа — це «святість шлюбу»; але ж святість шлюбу грунтується на святості родини, а святість родини — на святості власності. А проте, мабуть, усі ці люди вважають себе послідовниками того, хто ніколи не володів ніякою власністю. Дивна річ!»

І молодий Джоліон знову зітхнув.

«А я — чи зважусь я, йдучи додому, запросити якого-небудь бідолаху, що трапиться мені назустріч, до себе на обід, якого тоді не вистачить мені або моїй дружині, а від неї залежить моє здоров'я і щастя? То, може, зрештою, Сомс чинить гаразд, користуючись своїми правами й стверджуючи на практиці священні принципи власності, добрі для нас усіх, крім тих, хто постраждав від них».

Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.

Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.

Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.

Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.

XI. БОСІНІ ЗВІЛЬНЕНО НА СЛОВО ЧЕСТІ

Сомс повернувся з Генлі ранковим поїздом на другий день після поїздки Айріні в Річмонд. Нітрохи не цікавлячись водним спортом, він побував там заради діла, а не для розваги, — його викликав туди один поважний клієнт.

З вокзалу Сомс поїхав просто в Сіті, але там усе було без змін, і він о третій рушив додому, радий, що уникне вечірньої тисняви. Айріні його не чекала. Він не мав наміру за нею шпигувати, але чому б і не поглянути, що там робиться вдома, з'явившись цілком несподівано.

Перевдягшись у костюм для прогулянки, він зайшов до вітальні. Айріні сиділа без діла в куточку канапи, на своєму улюбленому місці; під очима в неї були темні кола, наче після безсонної ночі.

Сомс запитав:

— Чого це ти сидиш удома? Хтось має прийти?

— Так… можливо…

— Хто саме?

— Містер Босіні збирався завітати до нас.

— Босіні? Адже він на будівництві.

На це вона не відповіла.

— Ну, гаразд, — мовив Сомс. — Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.

— Я не хочу виходити: у мене болить голова.

Сомс сказав:

— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.

Айріні не відповіла.

Сомс помовчав трохи, а потім сказав:

— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!

Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:

— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.

— То чия ж це вина?

Він стежив за нею скоса.

— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?

Сомс насупився.

— Щасливий, — промимрив він, — авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!

— Але ж я щиро прагнула того, — мовила Айріні. — То ти мене відпустиш?

Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:

— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.

— То ти не хочеш мене відпустити?

Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.

— Відпустити! — повторив він. — Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!

— Якось проживу.

Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.

— Зрозумій же раз і назавжди, — мовив він, — цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.

Вона не зрушила з місця.

— Ти, певно, хочеш дочекатися Босіні! — сказав Сомс.

Айріні поволі встала і вийшла з кімнати. Незабаром вона повернулася в капелюшку.

Вони вийшли з дому.

Вже давно минув полудень, коли до парку наїздить каретами різна строката публіка — чужоземці та інший сентиментальний люд, якому здається, що він прилучається до вищого світу; настав час для справжньої, поважної прогулянки, але й цей час уже минав, коли Сомс і Айріні сіли під статуєю Ахіллеса.

Сомс уже давно не ходив з нею до парку. Ці прогулянки були однією з минулих радощів, якими Сомс тішився перші два роки після шлюбу, коли свідомість того, що весь Лондон бачить, якою чарівною жінкою він володіє, сповнювала його великою, хоч і потаємною гордістю. Як часто сидів він поруч із нею, елегантно одягнений, у світло-сірих рукавичках, з легенькою презирливою посмішкою на устах, і кивав знайомим, інколи підіймаючи циліндр!

На руках його й сьогодні були світло-сірі рукавички, а на устах — іронічна посмішка, але де ділося те горде почуття?

Стільці швидко порожніли, а Сомс усе сидів із Айріні, мовчазний і блідий, наче призначив їй таку кару. Раз чи двічі він озивався до неї, і вона схиляла голову або відповідала «так», втомлено усміхаючись.

Попід огорожею йшов якийсь чоловік, він простував так швидко, що люди обертались і дивилися йому вслід.

— Поглянь на того дурня! — сказав Сомс. — Він, мабуть, несповна розуму, що бігає в таку спеку!

Айріні враз стрепенулась, і Сомс повернувся до неї.

— Ага! — мовив він. — Та це наш приятель Пірат!

І Сомс сидів непорушно, глузливо посміхаючись, відчуваючи, що Айріні теж сидить непорушно і теж усміхається.

«Цікаво, чи вона з ним привітається?» — подумав він.

Але вона не обізвалась.

Босіні дійшов до кінця огорожі й повернув назад, никаючи поміж стільців, наче пойнтер. Побачивши їх, він став як укопаний і підняв капелюха.

Посмішка не сходила з Сомсового обличчя; він теж скинув циліндр.

Босіні підійшов до них, вигляд у нього був змучений, ніби після важкої фізичної праці; на чолі виступили краплини поту, і Сомс, здавалось, говорив своєю посмішкою: «Нелегко тобі довелося, голубе!..»

— А що ви робите в парку? — запитав він. — Ми гадали, що ви зневажаєте таке марнування часу.

Босіні наче не чув його; замість відповіді він звернувся до Айріні:

— Я заходив до вас додому. Сподівався, що застану вас.

Тієї миті якийсь знайомий торкнув Сомса за плече й заговорив до нього; обмінюючися з ним через плече банальними фразами, він не почув її відповіді, й раптом у голову йому набігла одна думка.

— Ми вже зібралися додому, — сказав він Босіні. — Ходімо, пообідаєте з нами.

В його запрошенні звучала якась бравада, якийсь дивний пафос. «Мене ти не обдуриш, — здавалося, говорив він своїм тоном і виглядом, — але, сам бачиш, я тобі довіряю, я тебе не боюся!»

Вони рушили утрьох на Монпельє-сквер, Айріні йшла посередині. На людних вулицях Сомс простував попереду. Він не дослухався до їхньої розмови: здавалось, його дивне рішення довіритися Босіні переважило навіть його потаємні мотиви. Як досвідчений картяр, він запевняв себе: «Цю карту я не можу відкинути. Треба поставити і на неї. Надто мало в мене шансів на виграш».

Переодягався він повільно і, почувши, як Айріні вийшла з своєї кімнати й зійшла вниз, ще на добрих п'ять хвилин загаявся в своїй туалетній кімнаті. Потім він і собі зійшов у вітальню, навмисно грюкнувши дверима, щоб їх попередити. Вони стояли біля каміна — може, розмовляли, а може, й ні, він не міг сказати напевно.

Весь той вечір Сомс старанно грав свою роль у цьому фарсі, поводячись із гостем куди приязніше, аніж будь-коли досі; на прощання він сказав Босіні: