Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 85

Вона знову своєї. Знову про свого покійного коханого, знову їй кортить поговорити про нього! І він притиснув ліктем її руку, водночас і роздратований цими спогадами, і вдячний, наче збагнувши, що вони з'єднують його з нею.

— Дуже був талановитий молодик, — промурмотів він, — Душно! Спека мені тепер вадить. Посидьмо трохи.

Вони посідали на стільці під каштаном; його широке листя сховало їх від лагідних променів червневого дня. Приємно сидіти тут, і дивитися на неї, і відчувати, що їй до душі його товариство. І, прагнучи зробити все можливе, щоб воно стало їй ще більше до душі, він провадив:

— Мабуть, він показав себе перед вами з такого боку, якого я не бачив. Ви побачили найкраще, що в ньому було. Його художні смаки здавалися мені трохи… новітніми, — він мало не сказав «новомодними».

— Так, але він не раз казав, що ви по-справжньому відчуваєте красу.

Старий Джоліон подумав: «Еге, казав!» — але відповів, примруживши око:

— Мабуть, відчуваю; інакше я б не сидів тут поруч із вами.

Вона просто чарівна, коли усміхається так, очима!

— Він вважав, що ваше серце із тих, що ніколи не старіють. Філ чудово розумів людей.

Він не піддався тим лестощам, які вона вклала в уста минулого, бажаючи поговорити про свого померлого коханого, — анітрохи не піддався; а проте йому було приємно її слухати, бо вона тішила його погляд і серце, яке — щира правда! — зовсім не постаріло. Може, тому, що на відміну від неї і її померлого коханого, він ніколи не любив безтямно, завжди зберігав рівновагу, своє чуття пропорції? Ну що ж! Зате тепер, у вісімдесят чотири роки, він іще може захоплюватися красою. І він подумав: «Якби ж то я був художником або скульптором! Але я старий дід. Живи, поки живеться».

Закохана пара, обнявшись, пройшла перед ними по траві, по краю тіні від каштана. Сонце жорстоко осявало їхні бліді, змарнілі молоді обличчя.

— Все ж таки люди бридкі створіння! — раптом сказав старий Джоліон. — Часом мене дивує, як… як кохання це долає.

— Кохання долає все!

— Так гадають молоді, — пробурмотів він.

— Кохання не знає ні віку, ні меж, ні смерті.

Коли він побачив, як засяяло її бліде обличчя, як захвилювалися груди, побачив її очі, великі, темні й вологі, йому здалося, що то ожила сама богиня Венера! Але ця гра уяви викликала негайну реакцію, і він сказав, примруживши око:

— Але якби воно знало межу, то ми б з вами і не народилися. Бо, їй-право, йому доводиться перемагати немало перешкод.

Потім, скинувши циліндр, він витер його криси об вилогу сюртука. Великий і важкий циліндр нагрів його чоло: останнім часом до голови йому часто приливала кров.

Вона сиділа, дивлячись просто себе, і несподівано мовила стиха:

— Дивно, як я залишилася жива.

Йому пригадалися слова Джо: «Змучена, зневірена».

— А мій син бачив вас того самого дня, — сказав він.

— То був ваш син? Я почула чийсь голос у холі. На одну мить мені здалося, що це Філ.

Старий Джоліон помітив, як тремтять її губи. Вона прикрила їх рукою, потім спокійно повела далі:

— Тієї ночі я пішла на набережну. Якась жінка схопила мене за сукню. Вона розповіла мені про себе. Коли дізнаєшся, як страждають інші, то стає страшенно соромно.

— Одна з тих?

Вона ствердно кивнула головою, і старому Джоліонові стало страшно: він-бо ніколи не знав, що таке боротися з безнадією. Він майже мимохіть промовив:

— Розкажіть мені, прошу.

— Мені було байдуже — жити чи вмерти. Коли людина в такому стані, смерть не хоче її займати. Та жінка доглядала мене три дні — ні на мить не відходила від мене. Я була зовсім без грошей. Тому-то я й роблю тепер для них усе, що можу.

А старий Джоліон думав: «Зовсім без грошей!» Хіба може бути гірше лихо? Воно спричиняється і до всього іншого.

— Треба було прийти до мене, — сказав він. — Чому ви не прийшли?

Айріні не відповіла.

— Мабуть, тому, що моє прізвище Форсайт? Чи вас утримувала думка про Джун? Як ви живете тепер?

Його очі мимохіть озирнули її з ніг до голови. Може, вона й тепер!.. Але ні, вона не худа, не змарніла.

— О, я маю п'ятдесят фунтів на рік. Мені їх якраз вистачає.

Її відповідь не розвіяла його сумнівів: він не дуже їй вірив. Цей клятий Сомс! Проте почуття справедливості приглушило осуд. Ні, вона швидше помре, аніж погодиться взяти що-небудь від Сомса. То тільки на перший погляд вона здається такою лагідною, насправді ж десь у глибині в ній таїться сила — сила й вірність. І надало ж тому Босіні попасти під колеса й покинути її напризволяще!

— Але тепер, як тільки вам чого буде треба, — сказав він, — то неодмінно звертайтеся до мене, інакше я вважатиму, що ви мене знати не хочете. — І, надівши циліндр, він устав. — Ходімо вип'ємо чаю. Я загадав тому ледацюзі, хай десь перебуде з кіньми годину, а потім приїде по мене до вашого дому. Ми візьмемо кеб: я вже не можу стільки ходити пішки, як колись.

Він тішився прогулянкою через сад до Кенсінгтона, вбираючи звук голосу, погляд очей, тонку красу чарівної жінки, що йшла поруч із ним. Він тішився, п'ючи чай у Рафела на Гай-стріт, і вийшов звідти, почепивши на мізинець велику коробку цукерок. Він тішився їздою у кебі й доброю сигарою, вертаючись до Челсі. Вона дала йому слово, що приїде в Робін-Гіл наступної неділі і знову буде грати; і в уяві своїй він уже бачив, як вона рве гвоздики та ранні троянди, що їх вона візьме з собою до міста. Приємно було зробити їй невеличку приємність, якщо такий старий дідуган може зробити комусь приємність. Коли вони під'їхали до її дому, його коляска вже стояла там. Цей чолов'яга все робив невлад. А коли його чекаєш — він ніколи не приїде вчасно! Старий Джоліон зайшов на хвилину попрощатися. В маленькому темному холі стояв неприємний запах пачулів, а під стіною на лаві — інших меблів тут не було — сиділа якась жінка. Айріні сказала їй упівголоса:

— Зачекайте хвилинку.

У невеликій вітальні, коли двері в хол зачинилися, він запитав поважно:

— Це одна з ваших протеже?

— Так. Тепер, завдяки вам, я можу дещо для неї зробити.

Він стояв, гладячи міцне підборіддя, що в свій час багато кого настрахало. Його засмучувала й лякала думка про те, що вона знається з цим знедоленим створінням. Чим вона може допомогти цій жінці? Нічим. Тільки сама забрудниться та ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він сказав:

— Прошу вас, бережіться! Люди схильні витлумачити все, що ми робимо, у якнайгірший спосіб.

— Я це знаю.

Її спокійна усмішка збентежила його.

— Ну, що ж, до неділі, — промовив він. — Бувайте здорові.

Вона підставила йому щоку.

— Бувайте здорові, — повторив він. — Бережіть себе.

І він вийшов, відвернувши погляд від жінки на лаві. Додому він поїхав через Геммерсміт, збираючись заїхати в одну відому йому крамницю й сказати, щоб їй послали дві дюжини їхнього найкращого бургундського. Адже їй треба хоч інколи зігріти душу! Тільки в Річмонд-парку він пригадав, що вирушив був до міста замовити собі черевики, і здивувався, як йому могло спасти на думку таке безглуздя.

III

Легенькі привиди минулого, що завжди витають біля старих людей, ніколи ще так рідко не зазирали йому в очі, як протягом сімдесяти годин, що відділяли його від неділі. Натомість перед ним з'являвся дух майбутнього, заворожуючи його чарами незнаного. Старий Джоліон перестав непокоїтися і вже не ходив у гайок, бо вона обіцяла приїхати на сніданок. В їжі є щось на диво заспокійливе — зникає сила-силенна сумнівів, бо ніхто не пропустить сніданку чи обіду без дуже поважних причин. Щодня він грав із Голлі на лужку в крикет, посилав їй м'ячі, а вона била, готуючись подавати Джоллі, коли той приїде на канікули. Вона ж бо не була щирим Форсайтом, зате Джоллі — якнайщирішим, а Форсайти завжди б'ють, аж поки підуть на спочинок і доживуть до вісімдесяти п'яти років. Балтазар, який завжди крутився десь поблизу, кидався стрімголов до м'яча, лягав на нього, а слуга ганяв лужком, підбираючи м'яч, аж поки його обличчя починало блищати, як місяць уповні. І тому що час зустрічі наближався, кожен день був довший і ясніший за попередній. Увечері в п'ятницю він випив ліків від печінки — сильно кололо в боці і хоч йому дошкуляв не той бік, де печінка, кращих ліків годі й шукати. Кожного, хто сказав би йому, що він знайшов собі в житті нову турботу і що турботи йому вадять, — зустрів би твердий і трохи зневажливий погляд запалих сталево-сірих очей, які, здавалося, промовляли: «Я сам знаю, що мені краще». Він завжди знав і знатиме це довіку.