Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 92

92

Він не відпочив за ніч і прокинувся такий безсилий, що послав по лікаря. Оглянувши його, той незадоволено скривився і звелів йому не вставати й кинути курити. Це було не важко, вставати тепер не було чого, а куриво йому завжди не смакувало, коли він нездужав. Ранок він провалявся за спущеними шторами, гортаючи і перегортаючи «Таймс», майже не читаючи, а пес Балтазар лежав біля його ліжка. З другим сніданком йому принесли телеграму такого змісту: «Вашого листа одержала приїду сьогодні вдень буду у вас чотири тридцять. Айріні».

Приїде! Таки приїде! Отже, вона й справді є на світі — і його не покинуто. Приїде! Руки й ноги його налилися міццю; щоки й чоло спаленіли. Він випив бульйон, відсунув столика і завмер у ліжку, чекаючи, поки винесуть сніданок і дадуть йому спокій; але час від часу примружував очі. Приїде! Серце калатало щосили, а потім наче зовсім зупинялося. О третій він устав: вдягнувся обережно, нечутно. Голлі й мадемуазель, мабуть, у класній кімнаті, а слуги досі вже пообідали й, напевно, поснули. Він тихенько відчинив двері й зійшов униз. В холі самотньо лежав пес Балтазар, і в його супроводі старий Джоліон зайшов у кабінет і вийшов надвір, під гаряче полуденне сонце. Він хотів був іти назустріч їй у гайок, але відразу збагнув, що в таку спеку ця прогулянка йому не під силу. Натомість він сів під дубом біля гойдалки, і пес Балтазар, якому теж дошкуляла спека, ліг поряд. Старий Джоліон сидів і всміхався. Скільки яскравого сонця! Як бринять комахи й воркують голуби! Це якийсь густий настій літнього дня. Як гарно! І він радів, радів, наче мала дитина. Вона приїде! Вона його не кинула! Він має все, чого бажає його душа, аби тільки трохи легше дихалось і не так давило — ось тут! Він побачить її, коли вона вийде з-поміж папороті, ледь погойдуючись, її фіалково-сіра постать перетне лужок, де цвітуть стокротки, кульбаба й маки — червоні маки, що випростали буйно заквітчані голови. Він сидітиме непорушно, а вона підійде до нього й скаже: «Вибачте мені, любий дядечку Джоліоне!»— і сяде на гойдалку, і він зможе дивитися на неї і розказувати їй, що він був трохи заслаб, але тепер уже видужав; і пес лизне їй руку. Адже пес знає, що хазяїн її любить. — хороший пес.

Під деревом був густий затінок; сонце не могло його тут досягнути, воно тільки осявало весь навколишній світ так яскраво, що йому видно було ген-ген удалині велику трибуну Епсомського іподрому і корів, що паслися в конюшині, відганяючи хвостами мух. Він чув пахощі липового цвіту й лаванди. Ага! Ось чому так гучно бриніли бджоли. Вони були схвильовані й заклопотані, як заклопотане й схвильоване було його серце. І сонливі, сонливі й п'яні від меду й щастя — як його серце було п'яне й сонливе. «Спека… спека…»— здавалося, говорили вони; великі бджоли, й маленькі бджоли, і мухи теж!

Годинник на стайні вибив четверту; за півгодини вона буде тут. Він тільки трошечки подрімає, останнім-бо часом він спав так мало; а потім він буде бадьорий для неї, бадьорий для молодості й краси, що простуватимуть до нього через осяяний сонцем лужок — леді в сірому! І, відхилившись на спинку крісла, він заплющив очі. Пушинка з будяка, принесена легеньким повівом, сіла на його вуса, ще біліші, ніж вона сама. Він не відчув, як вона причепилась; але його дихання ворушило її. Сонячний промінь пробився крізь листя й заграв на його черевику. Де не взявся джміль і почав гуляти по його брилю. І хвиля солодкого сну затопила мозок під брилем, і голова хитнулася й похилилася на груди. «Спека… спека!»— лунало гудіння.

Годинник на стайні вибив чверть. Пес Балтазар потягся і глянув на хазяїна. Пушинка вже не ворушилася. Пес поклав морду на осяяну сонцем ногу. Вона не здвигнулась. Пес відсмикнув морду, встав і вискочив на коліна старому Джоліонові, зазирнув йому в обличчя, заскавчав; потім, сплигнувши додолу, сів і задер голову. А тоді раптом зайшовся довгим-довгим виттям.

Але пушинка була непорушна, як смерть і як обличчя його старого хазяїна.

Спека… спека… спека! Нечутні кроки по траві!

В ЗАШМОРГУ

І переходять знатні дві родини

Від давніх чвар до ворожнеч нових

Шекспір «Ромео і Джульєтта»

ЧАСТИНА ПЕРША

I. У ТІМОТІ

Власницький інстинкт не є щось застигле й незмінне. Разом із розквітом і ворожнечею, морозами і спекою він корився законам поступу і змінювався навіть у родині Форсайтів, які вважали його навіки усталеним. Залежить він і від навколишнього середовища, так само як і якість картоплі залежить від грунту.

Історик, який вивчатиме Англію вісімдесятих-дев'яностих років, опише колись при нагоді цей швидкий перехід від самовдоволеного стриманого провінціалізму до ще самовдоволенішого, хоч і менш стриманого імперіалізму, — іншими словами, розвиток «власницького» інстинкту нації, що ступила на шлях еволюції. І відповідно розвивався цей інстинкт у родині Форсайтів. Вони змінювалися не тільки зовні, але і в глибині.

Коли 1895 року Сюзен Геймен, заміжня сестра Форсайтів, померла невдовзі після свого чоловіка — така молода, аж смішно: їй було всього сімдесят чотири роки, — і відбулася кремація, та подія, хоч як дивно, не дуже вразила шістьох ще живих Форсайтів найстаршого покоління. Така байдужість мала три причини. Перша: майже таємний похорон старого Джоліона 1892 року в Робін-Гілі — першого з Форсайтів, що зрадив сімейний склеп у Гайгейті. Цей похорон, який відбувся через рік після цілком доброзвичайного поховання Свізіна, спричинив чимало розмов на форсайтівській біржі — оселі Тімоті Форсайта в Лондоні на Бейзвотер-род, де й досі накопичувалися й звідки розходилися родинні пересуди. Реакція була різна: від тужіння тітоньки Джулі до прямого твердження Френсі, що, мовляв, «давно слід було відмовитись від Гайгейта, бо там уже страшенно тісно». Правда, дядечко Джоліон в останні роки свого життя, після тієї дивної й прикрої історії із нареченим його внучки Джун, молодим Босіні, і Айріні, дружиною його племінника Сомса Форсайта, відверто чинив усупереч родинним звичаям; і ця незалежна поведінка, яка була завжди властива йому, почала здаватися всім Форсайтам трохи свавільною. А втім, філософські нахили здавна прозирали в нього крізь покров чистого форсайтизму, отож Форсайти в якійсь мірі були підготовлені до того, що він обере собі інше місце вічного спочинку. Проте все це було досить дивно, і коли зміст його духівниці став ходячою монетою на форсайтівській біржі, весь клан здригнувся. Із свого капіталу (загальна сума 145 304 фунти, податок на спадщину 35 фунтів 7 шилингів 4 пенси) він відписав 15 000 фунтів — «кому б ти подумала, люба? Айріні!»— колишній жінці свого племінника Сомса; Айріні, яка, вважай, зганьбила родину і яка — що найдивніше — йому не родичка по крові. Звичайно, відписав тільки проценти на довічне користування, тільки прибуток із цих грошей! Проте факт залишається фактом, і претензії старого Джоліона на те, що він справжній Форсайт, були відкинуті раз і назавжди. Отака була перша причина, чому похорон Сюзен Геймен в Уокінгу не справив особливого враження.

Друга причина була зовсім іншого характеру — куди ширшого й глибшого. Окрім будинку на Кемден-Гілі, Сюзен володіла ще маєтком (успадкованим по смерті Геймена) недалеко від Лондона у графстві Гемпшір, де хлопці Геймени навчилися стріляти і їздити верхи, на загальну думку, просто чудово, — вельми корисна для них річ, і всі цим пишалися; і самий факт володіння сільським маєтком якось виправдовував те, що її прах був розвіяний по вітру, — хоча ніхто не міг пояснити, звідки у неї взялася думка про кремацію. Але, як то годиться, всім послали запрошення, і Сомс поїхав туди, і молодий Ніколас теж, і духівниця виявилася цілком задовільною, в належних їй межах, бо Сюзен володіла своїм майном тільки з умовою довічного користування, і все воно без найменших ускладнень переходило дітям, поділене кожному порівну.