Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 47

Перше ніж надягти френч, я здер з рукавів матер'яні зірочки й поклав їх у спідню кишеню разом з грішми. Гроші намокли, але були цілі. Я полічив їх. Там було три тисячі з чимось лір. Мокра одежа холодила тіло, і я помахав руками, щоб розігнати кров. На мені була вовняна білизна, і я сподівався, що коли весь час рухатимусь, то не застуджуся. Пістолет у мене забрали ще тоді на дорозі, і я сховав кобуру під френч. Плаща я не мав, а під дощем було холодно. Я пішов берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і вся околиця була низька, мокра й похмура. Поля стояли голі й розгрузлі; ген удалині серед рівнини височіла дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду назустріч мені посувалася військова колона. Я шкандибав узбіччям дороги, і колона поминула мене, й ніхто не звернув на мене уваги. То був кулеметний загін, що простував до річки. Я пішов далі дорогою.

Того дня я перетнув усю Венеціанську рівнину. Місцевість там низовинна й пласка, а під дощем вона видавалася ще пласкішою. Ближче до моря починаються заплави, тому доріг там обмаль. Всі вони тягнуться понад гирлами річок до моря, і, щоб перетнути ту низовину, треба йти стежками вздовж каналів. Я простував з півночі на південь і перейшов дві залізничні колії та багато доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що проходила понад краєм заплави. То була магістральна лінія Венеція — Трієст, з високим міцним насипом, щебеневим полотном і двома коліями. Трохи віддалік був полустанок, і я побачив там солдатів, що несли варту. З другого боку виднів міст через річечку, що вливалася в заплаву. Біля мосту я теж розглядів вартового. Ще раніш, ідучи полями, я бачив, як тією залізницею проїхав поїзд, добре видний здалеку на пласкій рівнині, й подумав собі, що, може, мені трапиться поїзд, який ітиме з Портогруаро. Не спускаючи з ока вартових, я ліг на краю насипу, так щоб бачити на обидва боки. Вартовий біля мосту рушив був понад колією в напрямі до мене, тоді повернув і пішов назад до мосту. Я лежав страшенно голодний і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довгий, що паровоз тягнув його дуже повільно, і я не мав сумніву, що зміг би скочити на нього. Я уже втрачав надію чогось дочекатися, коли врешті побачив удалині поїзд. Паровоз, повільно наближаючись, дедалі більшав. Я позирнув на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отож, поминаючи мене, поїзд заслонить йому мій край насипу. Я дивився, як наближається паровоз. Він надсадно пахкав димом. Мені вже було видно, як багато він тягне вагонів. Я знав, що на поїзді теж є вартові, й намагався побачити, де вони, але, ховаючись сам, не міг нічого роздивитися. Паровоз був уже зовсім близько від мене. А коли він порівнявся зі мною, важко сопучи й пахкаючи навіть на рівному, і машиніст зник з очей, я встав і підступив до самих вагонів. Якби поїзна варта й помітила мене, то стоячи отак біля колії, я викликав би в неї меншу підозру. Повз мене проїхало вже чимало закритих вантажних вагонів. Аж ось я побачив відкриту платформу з низькими бортами, — італійці називають їх гондолами, — запнуту зверху брезентом. Я стояв, доки вона майже поминула мене, а тоді підскочив, ухопився за поруччя й підтягнувсь угору. Потім спустився трохи нижче, в проміжок між платформою і високим вантажним вагоном позад неї. Здавалося, ніхто мене не помітив. Я скулився між вагонами, тримаючись за поруччя й упираючись ногами в зчеп. Ми вже під'їжджали до мосту. Я згадав про вартового. Коли ми порівнялися з ним, він поглянув на мене. То був зовсім ще хлопчисько в завеликій на нього касці. Я зміряв його зневажливим поглядом, і він одвів очі. Як видно, подумав, що я якось причетний до того поїзда.

Ми поминули його. Я бачив, як він, ще видимо збентежений, проводжає очима інші вагони; потім я нахилився, щоб побачити, як закріплено брезент. Він мав по краях кільця й був прив'язаний до бортів платформи мотузкою. Я дістав свій ніж, перерізав мотузку й застромив руку всередину. Там були якісь тверді опуклості, що віддимали намоклий під дощем брезент. Я підвів голову й поглянув уперед. На площадці попереднього вантажного вагона стояв вартовий, але він дивився в інший бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. I ту ж мить хряснувся об щось лобом, та так, що аж у голові загуло, і я відчув на обличчі кров; одначе я проліз далі й ліг горілиць. Потім обернувся назад і знову прив'язав брезент.

Я був під брезентом разом з гарматами. Від них охайно пахло мастилом. Я лежав і слухав, як дощ тарабанить об брезент і як стукотять колеса. Крізь брезент проходило трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що, мабуть, їх везуть з Третьої армії. На лобі в мене набрякла гуля, і я спинив кров, лежачи нерухомо, щоб вона скипілася, а тоді зішкрябав присохлу кров, не чіпаючи самої ранки. То було пусте. Хусточки я не мав, але навпомацки змив рештки крові дощовою водою, що капотіла з брезенту, і ретельно витер обличчя рукавом френча. Я не хотів мати підозрілий вигляд. Було очевидно, що мені доведеться залишити свою схованку до того, як поїзд прибуде в Местре, бо, певно ж, за цими гарматами добре наглядали. Вони просто не мали стільки гармат, щоб губити чи занедбувати їх. Я був страшенно голодний.

Розділ ХХХІІ

Я лежав на помості платформи поруч з накритими брезентом гарматами й був мокрий, перемерзлий і голодний. Зрештою я перевернувся й ліг на живіт, поклавши голову на руки. Поранене коліно немовби задерев'яніло, одначе весь час перед тим воно мені не дошкуляло. Робота Валентіні показала себе якнайкраще. З його коліном я пройшов пішки половину шляху відступу й проплив чималий відтинок Тальяменто. То таки справді було його коліно. Друге коліно було моє. Коли лікарі докладуть рук до твого тіла, воно після того вже наче й не твоє. А от голова була моя, і нутро моє. Там, усередині, лютував голод. Я відчував, як він геть вивертає мені нутрощі. Голова була хоча й моя, але непридатна до діла: думати вона не могла, а тільки згадувати, та й то не дуже багато.

Я міг згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, коли думатиму про неї, ще не маючи певної надії побачити її знов, отож я постановив собі не думати про неї, хіба тільки трішечки про неї, хіба тільки в такт неквапливому стукотінню вагонних коліс, при тьмяному світлі, що проходить крізь брезент, і я лежу з Кетрін на голому помості платформи. Твердо лежати на голому помості платформи, ні про що не думаючи, тільки відчуваючи, надто довго бувши в розлуці, у мокрій одежі, і поміст раз по раз ледь здригається, і так тужно й самотньо на душі, і одежа на тобі геть мокра, і тільки твердий поміст за дружину.

Не можна любити поміст вантажної платформи, ані гармати в брезентових чохлах, що пахнуть змащеним металом, ані брезент, крізь який просочується дощ, хоча й дуже хороше лежати під брезентом разом з гарматами; але ти любиш когось іншого, кого — тепер ти це знаєш — годі й уявити собі там поруч з тобою; і тепер ти бачиш усе дуже чітко й відчужено, а втім, не так відчужено, як чітко та байдуже. Бачиш усе байдуже, лежачи отак на животі, бувши свідком того, як одна армія відступала, а друга сунула вперед. Ти покинув на загин машини й своїх людей, як ото старший у відділі великого магазину покидає довірені йому товари під час пожежі. Тільки твої товари не були застраховані. А тепер ти вибув з гри. Ти не маєш більше ніяких обов'язків. Якщо після пожежі в магазині розстрілювати старших за те, що вони говорять з акцентом, з яким говорили завжди, то нема чого й сподіватись, що вони повернуться туди, коли магазин відкриють знов. Вони можуть пошукати й іншої роботи — якщо тільки є якась інша робота і якщо їх не заскочить поліція.

Гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками. Власне, все воно скінчилося ще тоді, коли отой карабінер схопив мене за комір. Я залюбки скинув би з себе й форму, хоч і не надавав великої ваги зовнішнім проявам. Зірочки з френча я здер, але тільки задля зручності. То не була справа честі. Я не мав серця ні на кого. Просто я вибув з гри. Я зичив їм усім тільки добра. Серед них були й добрі люди, й хоробрі люди, й розважливі та розумні, і вони заслуговували на це. Але мене все воно більш не обходило, і я бажав лиш одного: щоб той клятий поїзд швидше доїхав до Местре, де я попоїм і перестану думати. Мені доконче треба перестати думати.