Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 51

— Дурненький ти мій хлопчина, — сказала вона. — Але я тебе догляну. А правда ж, добре, любий, що в мене не буває ранком нападів нудоти?

— Чудово.

— Ти ще не оцінив, яка в тебе золота дружина. Та мені однаково. Ось я завезу тебе кудись, де ніхто тебе не заарештує, і ми житимем там собі на втіху.

— То їдьмо туди зараз же.

— Поїдемо, любий. Я поїду куди і коли ти захочеш.

— А доти не будемо ні про що думати.

— Гаразд.

Розділ XXXV

Кетрін пішла берегом озера до маленького готелю навідати Фергюсон, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів в одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Відступ не спинився на Тальяменто. Армія відступала далі, до П'яве. Я пригадав собі цю річку. Залізниця перетинала її біля Сан-Дона, по дорозі на фронт. У тому місці річка була глибока, тиха й дуже вузька. Нижче за водою тяглися москітні мочарі та канали. Було в тій околиці кілька гарних вілл. Колись, ще перед війною, мандруючи до Кортіна д'Ампеццо, я кілька годин їхав берегом П'яве серед гір. Там, у верхів'ях, вона скидалася на гірський струмок, де водиться форель, — бистра, з довгими смугами обмілин та заводями під навислими скелями. За Кадоре дорога повертала вбік від річки. I тепер я міркував собі, як солдати спускатимуться звідти вниз. Прийшов бармен.

— Граф Греффі запитував про вас, — сказав він.

— Хто?

— Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу.

— Він тут?

— Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд.

— Де він тепер?

— Пішов на прогулянку.

— Як він?

— Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.

— А з більярдом у нього як іде?

— Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати.

Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав.

— Чого ж ви не сказали мені, що він тут?

— Просто забув.

— А хто ще тут є?

— Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік.

— Якесь діло зараз маєте?

— Ніякого.

— То їдьмо порибалимо.

— На годину можна.

— Ходім. Беріть снасть.

Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й вряди-годи злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні.

Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті.

— Може, підем вип'ємо?

— Гаразд.

Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту.

— Стомилися гребти?

— Ні.

— Назад погребу я, — сказав він.

— Я люблю гребти.

— Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться.

— Ну гаразд.

— Скажіть, як там на війні?

— Гірше нікуди.

— Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі.

— Може, ще доведеться.

— Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду.

— А як же?

— Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли?

— Не знаю. Дурний був.

— Ще вермуту?

— Можна.

Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич.

— Велика, як на вагу?

— Та чимала.

— Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла.

— Найкраще перепускати через ногу, — сказав я. — Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує.

Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю.

— Мені треба в бар, — сказав бармен. — Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail[35].

— Гаразд.

Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком.

— Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він, — я дам вам ключ.

— Дякую.

Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати.

Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами.

— Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін.

— Та ні, — сказав я.

— Що з тобою, любий?

— Не знаю.

— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.

— Твоя правда.

— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.

— Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав я. — А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти.

— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?

— Я їздив з барменом рибалити.

— Розважився трохи?

— Еге ж.

— Ти не думай про мене, коли мене немає.

— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.

— Отелло не при ділі, — підкусила вона.

— Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.

— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.

— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.

— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.

— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.

— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.

— Я буду привітний до неї.

— Я знаю. Ти ж добрий.

— А потім вона піде?

— Так. Я її виряджу.

— А ми повернемося сюди.

— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.

Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.

35

L’heure du cocktail — Година коктейлів (фр.).