Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 54

Розділ XXXVII

Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки вряди-годи налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді виймав з води, нахилявся вперед, занурював і знову тягнув, намагаючись гребти якомога плавкіш. Я не виносив весел плиском, бо ми йшли за вітром. Хоч я й знав, що однаково намуляю на руках пухирі, проте хотів уникнути їх якнайдовше. Човен був легкий і добре слухався весел. Я гнав його все далі по темній воді. Годі було щось побачити в темряві, але, як я сподівався, ми невдовзі мали поминути Палланцу.

Палланци ми так і не побачили. Ідучи за вітром, ми проминули в темряві мис, що закриває Палланцу з озера, і не побачили світла, А коли врешті побачили якесь світло, набагато далі й над самим берегом, то була вже Інтра. Але довгий час ми взагалі не бачили ні світла, ні берега, хоч без упину посувалися вперед по хвилях. Часом хвиля піднімала човен, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі неспокійне, але я все гріб та гріб, аж поки раптом ми мало не зачепилися за скелястий мис, що стримів обіч нас, і хвилі, вдаряючи об нього, злітали високо вгору, а тоді відкочувались назад. Я натиснув на праве весло, і, водночас гальмуючи лівим, повернув човен від берега; той мис одразу зник з очей, і ми попливли далі озером.

— Ми вже біля другого берега, — мовив я до Кетрін.

— А чому ж ми не бачили Палланци?

— Ми проминули її в темряві.

— Стомився, любий?

— Ні, все гаразд.

— Я можу трохи погребти замість тебе.

— Не треба, я не стомився.

— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін. — Прийде вранці до готелю, а нас немає.

— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.

— А ще далеко?

— Десь кілометрів за тридцять.

Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. I весь час я веслував.

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.

— Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін, — і ми попливли б з ним, як з вітрилом.

— Ти вмієш стернувати?

— Мабуть, зумію.

— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків'ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.

— Ого, як ми помчали, — сказала Кетрін.

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.

— Ти чого? — Я забрав у неї весло.

— Ти був такий кумедний з тим парасолем.

— Ще б пак.

— Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля… — Вона зайшлася сміхом.

— Буду знов гребти.

— Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали.

— Треба держати човна поперек хвилі.

— Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий.

Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед. Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м’яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело.

— Добренний коньяк, — сказав я.

Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро.

— Тобі не холодно, Кет?

— Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли.

— Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги.

Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою.

— Дай мені черпак, будь ласка, — сказав я. — Я хочу пити.

— Він страшенно брудний.

— Пусте. Я його обполосну.

Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло.

— Дякую, — сказав я і віддав Кетрін бляшанку.

— Прошу ще, коли ваша ласка, — відказала вона. — Води тут доволі.

— Ти не хочеш трохи перекусити?

— Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді.

— Гаразд.

Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера. Озеро було тепер набагато вужче. Знову вийшов місяць, і якщо guardia di finanza[39] спостерігала з берега, то могла помітити, як наш човен темніє на воді.

— Як ти себе почуваєш, Кет? — спитав я.

— Дуже добре. Де ми тепер?

— Та, мабуть, ще миль із вісім залишилось, не більше.

— Це ж тобі ще гребти та гребти, бідолашному. Ти там ще живий?

— Еге ж. Зі мною все гаразд. Трохи руки намуляв, ото й тільки.

Ми неухильно посувалися вперед. Гірське пасмо на правому березі переривалось положистим схилом, що спускався до низького берега, де, як я розважив, мало лежати Каннобіо. Я вже довго не наближався до берега, бо в тих місцях була найбільша небезпека наскочити на варту. На другому березі ген попереду видніла висока баняста гора. Я стомився. Гребти залишалося зовсім небагато, одначе коли підупав на силі, то й така віддаль для тебе неабищо. Я знав, що треба поминути ту гору й пропливти ще принаймні п'ять миль на північ, доки ми будемо в швейцарських водах. Місяць був уже при самому заході, та, перше ніж він зайшов, небо знов затягли хмари і стало дуже темно. Я так само держався оддалік від берега й то гріб, то перепочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.

— Дай я трохи погребу, — сказала Кетрін.

— Навряд чи тобі можна.

— Дурниці. Мені буде корисно. А то я зовсім тут затерпну.

39

Guardia di finanza — Митна варта (іт.).