Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 88

— Погано з ногою, — відказав він. — Снідати будеш?

— Ні, дякую. А от чаю вип'ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала.

Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.

— Зараз же тебе й повеземо, — сказав він. — А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися.

— А чай?

— Та правду кажучи, не такий я до нього охочий.

Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіли тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям, — туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, збоку від Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і заліз у літак. Гаррі помахав рукою Елен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети під пагорбом, вони швидко сплощуються, і долина стає все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сірожовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.

Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову — буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.

І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить, — і, поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару, — мов перший сніговій, що налітає не знати звідки, — і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи наче б на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.

В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. Їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.

— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло! — Тоді покликала: — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе… ну Гаррі!

Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.

Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.

БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

До однотомника ввійшли вибрані твори, написані в 1925–1952 роках — у період найбільшої творчої активності Хемінгуея.

Роман «Прощавай, зброє» побачив світ у 1929 році, коли його автор був уже визнаним письменником і мав у своєму доробку кілька книжок, зокрема збірники оповідань «За нашої доби» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927) та роман «І сходить сонце» («Фієста»), опублікований у 1926 році.

«Прощавай, зброє», поряд в пізнішим романом «По кому б'є дзвін» (1940), справедливо вважається одним з найвищих досягнень Хемінгуея-романіста. Готуючи роман до перевидання в 1948 році, після другої світової війни, автор написав до нього передмову, в якій наголосив на антивоєнному спрямуванні твору:

«Назва книжки — «Прощавай, зброє», а відтоді, як її написано, у світі майже весь час, за винятком хіба трьох років, точаться якісь війни. Дехто не раз казав: «І чого це він так переймається і непокоїться війною?» — але тепер, після 1933 року (тобто після фашистського перевороту в Німеччині. — Ред.), мабуть, усім зрозуміло, що письменник не може не брати до серця безнастанного страхітливого, кривавого, брудного злочину, яким в війна. Бачивши надто багато воєн, я, певно ж, ставлюся до них упереджено, сподіваюсь, що навіть дуже упереджено… Я вважаю, що всі ті, хто хоче нажитися на війні і допомагає її розпалювати, мають бути розстріляні першого ж дня війни довіреними представниками чесних громадян своєї країни, які мусять іти воювати. Автор цієї книжки з великим задоволенням узяв би на себе керівництво таким розстрілом, якби ті, що мусять іти воювати, офіційно уповноважили його на це…»

Повість «Старий і море» (1952) — останній значний твір Хемінгуея, опублікований за його життя. Повість викликала величезний інтерес: лише за два дні було продано понад п'ять мільйонів примірників журналу «Лайф», у якому її вперше надруковано. У 1953 році Хемінгуею присуджено найвищу літературну премію США — премію Пуліцера, а в 1954-му — Нобелівську премію.

Оповідання, включені до однотомника, взято із збірників «Чоловіки без жінок» (1927), «Переможець не бере нічого» (1933) і «П'ята колона» та перші сорок дев'ять оповідань» (1938). Деякі з них друкувалися перед тим у різних журналах, інші вперше побачили світ у згаданих збірниках. Оповідання «Картяр, черниця і радіо» та «Столиця світу» мали в журнальних варіантах інші назви: перше — «Дайте нам рецепт, лікарю», друге — «Роги бика».

У першій публікації «Снігів Кіліманджаро» (журнал «Есквайр», серпень 1936) було вгадано відомого американського письменника Скотта Фіцджеральда і наведено початок одного з його оповідань; та, зважаючи на протест Фіцджеральда, а яким Хемінгуей приятелював, у подальших виданнях він замінив прізвище Фіцджеральда на вигадане ім'я Джуліан (див. стор. 563 нашого видання).

Оповідання «Старий коло мосту», як свідчить сам автор у передмові до збірника «П'ята колона» та перші сорок дев'ять оповідань», передане телеграфом в Барселони в квітні 1938 року. Воно належить до циклу іспанських оповідань письменника, що друкувалися в 1938–1939 роках у періодиці («Викриття», «Метелик і танк», «Ніхто не вмирав!» та ін.). Проте Хемінгуей за життя не включав решти оповідань цього циклу до збірників, вважаючи їх ще не довершеними.

Українською мовою роман «Прощавай, зброє» та повість «Старий і море» перекладено вперше. Оповідання друкувались у збірнику «Сніги Кіліманджаро» та інші новели» (К., «Дніпро», 1968).

Інші українські видання творів Хемінгуея: «П'ята колона» (К., Держлітвидав України, 1957); «За рікою, в затінку дерев» (К., «Радянський письменник», 1961, 1968); «По кому б'є дзвін» (К., «Радянський письменник», 1969); «Весняні потоки» (Львів, «Каменяр», 1970).