Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 13

Щоб я хоч трошечки любити міг його.

Я зрадив би себе, якби дививсь інакше,

Якби його діла мене вражали м’якше.

Пройдисвіт цей давно обурює мене,

І я таки зроблю з цим паном щось страшне.

Доріна

Авжеж, хіба не глум, не сором на всі люди,

Що ми в руках усі в нікчемної приблуди?

Той ланець, що до нас без підошов прибрів,

А вся одежина на йому п’ять шагів,

Тепер, як паном став, усе те забуває,

Орудує всіма, всім рота забиває!

Пані Пернель

Ой, не бреши! Тоді найкращий був би лад,

Якби всі слухались його святих порад.

Доріна

Це ваша вигадка його в святі запише,

А він — облуда весь і нею тільки дише.

Пан і Пернель

Ото язик!

Доріна

Такі — його слуга й він сам, —

Що їм без розписки нічого я не дам.

Пані Пернель

Не знаю, що в душі в слуги його Лорана,

Але заприсягтись готова я за пана.

А ви на його всі тому повстаєте,

Що правди з уст його ніяк не знесете,

Бо гнівають його гріхи й думки лукаві,

А божий інтерес у нього в кожній справі.

Доріна

Так. А чому ж його злоба несита їсть,

Як завіта до нас хоч який-небудь гість?

Чи небо гнівають почесні ті візити,

Що він про них кричить, немов несамовитий?

А знаєте, чого він на гостей повстав?

(Показуючи на Ельміру).

Бо нашу пані він до них приревнував.

Пані Пернель

Мовчи, та з язика не вергай, мов з лопати,

Бо всяк, не тільки він, вам став би дорікати.

Бо весь гармидер цей, що в домі тут щодня,

Карет перед двором невпинна гуркотня,

І гук від тиску слуг, що панство понаводить, —

В сусідстві поговір та всякі брехні плодить.

Нехай у зборах тих іще гріха нема,

Але вже слава йде, а це хіба дарма?

Клеант

Невже ви плетунам заткнуть хотіли б рота?

Але на світі жить яка була б охота,

Якби не сміли ми приймати любих нам,

Аби не дати що сплітати брехунам?

Нехай би й так: ніхто до нас і ми нікуди,

Але невже тоді мовчали б злії люди?

Немає способу від брехень утекти,

То не вважаймо ж ми на ті дурні роти.

Живім по-людському, нехай собі сороки

Стрекочуть, як хотять, і лають на всі боки.

Доріна

Чи це ж не Дафночка й не Дафнии чоловік,

Що тріпають об нас злосливий свій язик?

Ті, що в житті самі зблудилися з дороги,

Найперше від усіх підіймуть вас на роги.

Так і вишукують задля брехні чогось,

І вже біда, як їм почути довелось

Про приязнь вашу з ким, бо зараз перекрутять

І славу рознесуть, і інших збаламутять,

І фарби наведуть вони на вас такі,

Що й власні вчинки їх здадуться менш гидкі;

Бо як, мовляв, між нас ніде святих немає,

То й власний їхній бруд ніхто не покарає.

Вони б накинули неславу на весь край,

Щоб якомога менш припало на їх пай.

Пані Пернель

Твоє балакання пропало некорисно.

Тут про Оранту всім, здається, добре звісно —

Побожна то душа, — а от вона, гляди,

Не хвалить натовпу, що йде щодня сюди.

Доріна

Це правда, приклад цей згадати вам годиться,

Бо пані ця живе, неначебто черниця,

Але ж того вона тепер така свята,

Що вже минулися давно її літа.

Колись молодшою була вона вродлива,

То й до закоханих не так була спесива;

Тепер зістарілась, її вже світ не зна,

То й світ через оте не хоче знать вона,

Ховаючи себе під мудрістю святою,

Бо не здолає вже принаджувать красою.

Такий уже звичай у всіх зів’ялих краль,

Їх молодіж уся покинула, на жаль,

І, щоб розважитись і трохи вдовольнитись,

Нема їм способу, як тільки присвятитись.

І от живуть вони, немов черниці ті,

Та судять кожного, бо, бач, самі святі,

І ганять не тому; що правди путь їм мила,

Але що заздрість їм усі думки обсіла.

Не вибачать вони нікому тих потіх,

Що, як минув їх час, тепера не для них.

Пані Пернель

(до Ельміри)

Тобі, невісточко, така балаканина

Видимо до смаку, а я мовчать повинна,

Бо наймичка твоя з плесканням не вгава;

Але тепер і я скажу хоч слова два.

У найщасливішу свого життя годину

Мій син прийняв собі таку святу людину,

Що сам господь послав, вас бачивши в гріхах,

Щоб розум ваш слабий направити на шлях.

Так слухайте ж його, як вам спасіння любе:

Він гудить тільки те, що вас веде до згуби.

Всі ваші бесіди, гостини і танки —

То все лукавого мерзенні вигадки.

Про бога там ніхто не згадує в розмові,

Балачки ж, пустощі й пісні напоготові,

Там судять ближнього, беруть його на сміх

І брехні всякії вигадують про всіх.

Якби розумному між вами опиниться,

То в нього голова від крику розболиться.

Сто брехень заразом, хто на яку напав…

Там лікар був один, ще й гарно так сказав:

Це вавілонський стовп і язиків змішання,

Бо стовпились усі задля пащекування.

За вигадку таку йому-таки прийшлось…

(Показуючи на Клеанта),

А цей панок уже регочеться чогось!

Найдіть собі дурних та й будете сміятись.

(До Ельміри),

А ти…. Але прощай! Не хочу вже змагатись,

Обрид мені сей двір і кодло ваше все.

Тепер мене сюди не швидко занесе.

(Ударивши по щоці Фліпоту),

А ти загавилась і спиш уже, псяюхо!

А, трясця!.. Як візьму оце тебе за вухо! Іди за мною! Ну!..

Клеант

А я вже не піду.

Боюся, щоб ізнов не вскочити в біду.

Ну, добра жіночка!

Доріна

А шкода, що не чує

Вона, як ваша мосць отут її шанує;

Була б подяка вам і, мабуть, не мала.

Вона б вам добрості ще краще довела.

Клеант

Без жодної вини чогось на всіх надалась.

Чи то вона в свого Тартюфа закохалась?

Доріна

Вона то ще не так; а от погляньте ви,

Чим син її зробивсь: той збувся голови.

Колись розумний був, як слухав нашу раду,

І навіть на війні не зостававсь позаду;

Але тепер увесь свій розум загубив,

Відколи дуже так Тартюфа полюбив.

Рідненьким братом став Тартюфа називати,

Йому дорожчий він, ніж діти, жінка, мати,

Бо то довірений усіх його думок

І в ділі кожному єдиний ватажок.

А як почне його до серденька тулити!

Здається, дівчину не можна більш любити!

В обід його щодня на покуть садовить

І тішиться, як той за чотирьох трощить;

Йому найкращії шматочки відкладає;

Тартюф ікне, а він його поздоровляє.

Тартюф для нього все: порадник, голова;

Він згадує весь день усі його слова;

Що б не зробив Тартюф, то буде все чудово,

Оракулом стає його найменше слово.

А той найшов дурних і вже не ловить гав

І штучним виглядом Оргона підобгав.

У нього грошики видурює лукаво

І глузувати з нас добув нехибне право.

Та що! Його слуга, облесливе хлопча,

І той мішається до нас і нас навча.

Там як почне до нас казання говорити

Та розкидати нам стьожки, рум’яна, квіти!

Оце якось порвав нам хустку на шматки,

Що замішалася в його «Святі квітки»,

Говорячи, що ми без сорому змішали