Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 50

50

Баск

Пані Арсіноя

До вас.

Селімена

Чого ж бо то?

Баск

Вона у тім покої

Із Еліантою. Дозволите просить?

Селімена

Нащо я їй здалась, не можу зрозуміть!

Акаст

За святобожницю вона усюди знана,

І серця чистий пал…

Селімена

Удаваність! Омана!

З життя втішатися вона притьмом жада,

Та не ведеться їй, і в цьому вся біда.

Вона од заздрості нетямиться важкої,

Що хтось оточений закоханців юрбою, —

І, непомічена, у самоті гіркій,

За вади і гріхи картає рід людський.

Той біль, що серце їй роз’ятрює і крає,

Вона дівочості серпанком повиває

І, честь рятуючи малих своїх приваб,

Все неприступне їй пороком нарекла б.

Проте зальотника бракує бідоласі.

А надто їй Альсест зриває очі ласі.

Тим і пече її, дратує вигляд мій,

Немовби вкрала я те, що судилось їй,

І злісних ревнощів огонь несамовитий

Насилу-силу їй дається потаїти.

Усе це — витівки фальшиві та дурні,

І преподобниця ненависна мені!

Я…

ЯВА 4Арсіноя, Селімена, Клітандр, Акаст.

Селімена

Ах, який сюрприз! Як рада я нагоді

Вас, пані, бачити в простій своїй господі!

Арсіноя

В поважній справі я приїхала сюди.

Селімена

Ах, з вами бачитись приємно завсігди!

Клітандр і Акаст виходять сміючись.

ЯВА 5Арсіноя, Селімена.

Арсіноя

Як добре, що від вас пішли оті панове!

Селімена

Сідайте ж.

Арсіноя

Дякую. Удатись до розмови

Про речі, що для вас важливі і значні,

На доказ приязні доводиться мені.

Самі ви знаєте: між божими дарами

Нам найдорожча честь без огріху, без плями, —

Тому своїх думок од вас я не втаю

І дружність виявлю найкраще тим свою.

Учора декількох зустріла я знайомих,

Людей, високою моральністю відомих.

Хтось ваше, пані, там припом’янув ім’я —

І прикрі осуди, на жаль, почула я.

Юрба зальотників, блискуча і зухвала,

Недобру славу вам у всьому місті склала,

І стільки казано про вас речей лихих,

Що стерпіти мені було несила їх.

Я різних доказів була повинна вжити,

Щоб вас од нападів жорстоких захистити:

Казала, що вини тут вашої нема,

Що ви люб’язні лиш, не більше, з усіма.

Але ж відомо вам: таке в житті буває,

Чому ніякого пробачення немає,

І мусила, на жаль, погодитись я з тим,

Що трохи є й підстав пересудам тяжким,

Що межі ви в своїй зламали поведінці,

Яких додержувать належить скромній жінці,

І що очистити себе в людських очах

Могли б ви ще й тепер, перемінивши шлях.

Не те, щоб я сама повірила обмовам, —

Нехай боронить бог! Та навіть випадковим

Прикметам грішності охоче вірить люд,

І треба про його нам пильно дбати суд.

Я знаю, — розум ваш у тому запорука, —

Що гніву в вас моя не викличе наука,

Бо слово, сказане по правді в слушний час, —

Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Селімена

Я, пані, вдячна вам без краю та без міри;

Дозвольте ж і мені сказати слово щире

І за одвертість вам одвертістю сплатить,

Бо вже й цьому якраз набігла слушна мить.

Мені казали ви із приязні й любові

Про ті лихі чутки, пересуди, обмови,

Що я людей до них шановних призвела.

Та знайте: і про вас недавно мова йшла

У колі певному, відомому між нами

Чуттів шляхетністю і світлими думками.

Чеснотам віддана була увага там,

А з того приводу дали увагу й вам.

І що ж? Хоч боляче, а критися не буду:

Я чула не хвалу вам, пані, лиш огуду

За перебільшену суворість у словах,

За те, що маєте ви непомірний страх

До жесту вільного, до натяку легкого,

Хоч би там не було злочинного нічого,

За самовпевненість, за прописну мораль,

За те, що всі у вас погірдний будять жаль,

За те, що грішними веселих ви зовете

І скрізь порочності вбачаєте прикмети.

Розмова довела до думки під кінець,

Що вам не слід себе вважати за взірець.

«Навіщо, — казано, — святу їй удавати,

Як святості й сліда в житті її не знати?

Хоч молиться вона у захваті палкім,

А слуги б’є свої, не платить грошей їм;

Хоч церква над усе їй дорога та мила,

А не цурається лице її білила;

Хоч голе закрива вона на полотні,

А не зовсім чужа реальній голизні!»

Я боронити вас тоді взялася щиро,

Казала, що не слід чуткам давати віру,

Але ж перечити було затяжко всім,

І мова висновком кінчилася таким,

Що краще б вам було про себе більше дбати,

Ніж інших осудам невпинним піддавати,

Що перше, ніж людські вичислювать гріхи,

Самі позбавитись повинні ви пихи,

Що тільки хто живе і діє сам зразково,

На проповідницьке хай зважується слово,

А й то нехай би це чинили ліпше ті,

Хто зрікся діл земних навіки у житті.

Ваш розум теж мені нехибна запорука,

Що гніву в вас моя не викличе наука,

Бо слово, сказане по правді в слушний час,

Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Арсіноя

Хоч, може, речі я і прикрі вам казала,

Та відсічі, проте, такої не чекала.

Що ж, пані! Не беру своїх назад я слів,

А жаль, що в вас вони такий збудили гнів.

Селімена

О пані, що це ви! Але ж було б чудово

За звичай мати нам таку одверту мову,

Самозасліпленню борню оголосить

1 вади другові по-дружньому судить!

Якщо ви згодитесь, давайте і надалі

Виповідати все без лестощів і жалю,

Що де говорено про мене чи про вас,

Ні з чим не криючись, цураючись окрас.

Арсіноя

Про вас лихого я і слухати не буду, —

Я заслуговую сама лиш на огуду.

Селімена

Хвалити й гудити ми можем так і сяк:

До того нас веде звичайно вік чи смак.

Є певні, згодьтеся, літа для залицяння

І для суворого чесноті слугування.

Як промінь, юності притьмарився й погас,

То що вже іншого лишається для нас,

Як не прикритися покровом соромливим…

Так, може, й я колись ступатиму в сліди вам.

Літа міняють нас і наокружний світ, —

Та хоче радощів, хто має двадцять літ.

Арсіноя

Надміру бачите різницю ви між нами

І тільки й знаєте, що хвалитесь літами.

Тим часом віком я не так-то й одійшла,

Щоб тим пишатися причина в вас була.

Не знаю взагалі, навіщо цього разу

Так хочете мені ви кинути образу?

Селімена

А я, добродійко, не втямлю, що за знак,

Що ненавидите мене ви ревно так!

Чи, може, винна я, що вам не пощастило

І повернути вам те щастя маю силу?

Коли у людях я розбуджую любов,

Коли закоханих я бачу знов і знов,

А вам, на жаль, про це доводиться лиш мріять, —

Де тут моя вина і що я можу вдіять?