Лялька - Прус Болеслав - Страница 124

124

— Я прийду до вас, — прошепотів Вокульський.

— Ні! Не зараз! — відказав Гейст. — Ви ще не поквиталися з світом, а мені на кілька років вистачить грошей, отож я вас не кваплю. Прийдете сюди тоді, коди остаточно позбудетесь всіх своїх ілюзій.

Старий нетерпляче потиснув йому руку і підштовхнув до дверей. На сходах він попрощався ще раз і повернувся в лабораторію. Коли Вокульський вийшов у двір, хвіртка була вже відчинена, а коли пройшов нею й опинився коло свого фіакра, вона з грюкотом зачинилася.

Повернувшися в місто, Вокульський насамперед купив золотий медальйон, поклав в нього шматочок нового металу й почепив на шию, як ладанку. Він хотів був ще погуляти, але відчув, що стомився, й пішов до себе в готель. «Чого я повертаюся? — подумав він. — Чому не йду до Гейста працювати?..»

Він сів у крісло й поринув у спогади. Йому пригадався магазин Гопфера, його ресторація і відвідувачі, які глузували з нього; пригадалася машина вічного руху і модель повітряної кулі, якою він намагався керувати. Пригадалась Кася Гопфер, яка марніла від кохання до нього… «До роботи! Чому я не йду працювати?»

Він машинально глянув на стіл, де лежав недавно куплений томик віршів Міцкевича.

— Скільки разів я їх читав!.. — зітхнув він, беручи книжку в руки.

Книжка розкрилася сама, і Вокульський прочитав:

Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю слів — Твоїй жорстокості завдать ударів грому, — Які обдумував, шукав мільйон разів… Але уздрю тебе — і зовсім несвідомо Спокійний знов стаю, зимніший од льодів, З новою мукою мовчащий по-старому.[111]

«Тепер я вже знаю, хто мене причарував…»

Він відчув, як під повіками йому набігли сльози, але опанував себе й не дав їм пролитись.

— Ви зіпсували мені життя… Отруїли два покоління! — прошепотів він. — Ось де наслідки ваших сентиментальних поглядів на любов.

Він закрив книжку й так шпурнув нею в куток кімнати, що розлетілися сторінки. Книжка вдарилась об стіну, впала на умивальник і з сумним шелестом сковзнула на підлогу. «Так тобі й треба! Там твоє місце!.. — думав Вокульський. — Бо хто ж то малював мені любов, як святе таїнство? Хто навчив мене гордувати звичайними жінками і шукати невловимого ідеалу?.. Любов — радість світу, сонце життя, мелодія в пустелі, — а ти що з неї зробив?

Скорботний вівтар, перед яким співають заупокійну над розтоптаним людським серцем!»

Але тут перед ним постало. питання: «Якщо поезія отруїла моє життя, то хто ж отруїв саму поезію? І чому Міцкевцч, замість сміятися та жартувати, як це роблять французькі поети, тільки сумував та журився?

Тому що він, як і я, любив панну з аристократичного роду, яка могла стати нагородою не за розум, не за працю, не за самозречення, навіть не за геній, а… за гроші й титул…»[112] «Нещасний мученику! — думав далі Вокульський. — Ти віддав народові, що мав найкращого, і не твоя вина, що, виливаючи перед ним душу, ти разом з нею перелив і свої страждання. Це вони винні за твої, мої і всі наші нещастя…»

Він устав з крісла і шанобливо зібрав розсипані аркуші. «Не досить того, що вони тебе мучили, то ти ще маєш відповідати за їхні пороки?.. Це вони винні, вони, що твоє серце, замість співати, стогнало, мов розбитий дзвін».

Він ліг на канапі і все думав про те саме: «Дивна країна, в якій споконвіку живуть поруч два цілком різні народи — аристократія і простий люд. Перший каже, що має право тягнути поживні соки з глини і гною, а другий або потурає цим диким претензіям, або неспроможний протестувати проти кривди.

І все складалось так, щоб увічнити панування одного класу і принизити другий клас! Люди так увірували в важливість шляхетного походження, що навіть діти ремісників та купців почали купувати герби або доводили, що походять з якого-небудь зубожілого шляхетського роду.

Ні в кою не вистачило сміливості оголосити себе дітищем власних заслуг, і навіть я, глупак, за кількасот карбованців купив свідоцтво про своє шляхетське походження» І я маю туди повертатись?.. Чого? Тут народ принаймні вільно виявляє всі здібності, якими обдаровано людину.

Тут найвищі посади не запліснявіли пліснявою сумнівної давності; тут висуваються на перший план справжні сили: труд, розум, воля, творчість, знання, краса, і спритність, і навіть щирі почуття. А там праця стоїть коло ганебного стовпа, а розпуста тріумфує! Той, хто власного працею заробив собі багатство, дістає прізвисько скнари, здирщика, скоробагатька; зате той, хто марнує багатство, називається щедрим, безкорисливим, великодушним. Там простоту вважають дивацтвом, ощадливість — ганебною рисою, вченість прирівнюють до безумства, а обдаровану мистецьким талантом людину визначають по дірявих ліктях… Там, хочеш, щоб тебе вважали за людину, треба посідати або титул з грішми, або вміти пролазити в великосвітські передпокої. І я маю повертатися?..» Він став ходити по кімнаті й підраховувати: «Гейст один, я другий, Охоцький третій… Підшукаємо ще двох, і за п’ять років можна буде зробити тих вісім тисяч спроб, потрібних для відкриття металу, легшого за повітря. Ну, а тоді? Що скаже світ, коли побачить першу літаючу машину, без крил, без складних механізмів, міцну, як броненосець?»

Йому вчувалося, що вуличний шум за вікном зростає, дужчає і гримить на весь Париж, на всю Францію, на всю Європу. І всі людські голоси зливаються в один могутній вигук: «Слава!.. Слава!.. Слава!..»

— Чи я здурів! — тихо промовив він.

Швиденько розстебнув жилет, видобув з-під сорочки медальйон і відкрив його. Шматочок металу, схожого на латунь, і легкого, як пух, був на місці. Ні, Гейст його не дурив: дорога до незвичайного винаходу була перед ним, і ніщо не заважало на неї ступити.

— Залишаюсь! — тихо промовив він. — Ні бог, ні люди це простили б мені, якби я знехтував такою можливістю.

Вже смеркало. Вокульський засвітив газові світильники над столом, дістав папір і ручку й почав писати: «Дорогий Ігнаце! Хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі, а тому що до Варшави я більше не повернуся, то прошу, щоб ти якнайшвидше…»

Та раптом він кинув ручку. Якась тривога охопила його, коли побачив написані слова «до Варшави я більше не повернуся»… «А чого б мені не повернутись?.. — подумав. — Чого? Хіба того, щоб зустріти панну Ізабеллу і знову втратити енергію?. Час нарешті раз назавжди покінчити з цим…»

Він ходив по кімнаті й думав: «Передо мною дві дороги: одна веде до неймовірних перетворень світу, друга — до того, щоб сподобатись жінці, а може, навіть до того, щоб її здобути. Якою ж дорогою піти?..

Всім відомо, що кожна відкрита речовина, кожна нова сила — це новий щабель в розвитку цивілізації. Бронза створила античну цивілізацію, залізо — середньовічну, поpox завершив середньовіччя, а вугілля відкрило епоху дев’ятнадцятого століття. Чого тут вагатися: метали Гейста започаткують таку цивілізацію, про яку ніхто й не мріяв, і, можливо, удосконалять людський рід.

А що я маю з другого боку?.. Жінку, яка не посоромилася б купатися при таких плебеях, як я. Що я для неї поруч з такими хлюстами, для яких пуста балаканина, дотепне слово, комплімент становлять сенс життя? Що та череда, та й вона сама, сказали б, побачивши обдертуса Гейста і його винаходи? Вони такі невігласи, що й не здивувалися б.

Припустімо навіть, що я одружився б з нею. І що ж тоді? До вітальні скоробагатька одразу потягнулися б явні й таємні поклонники, численні двоюрідні та троюрідні брати й ще бозна-хто!.. І знов мені довелося б не помічати їхніх поглядів, не чути їхніх компліментів, не брати участі в їхніх, інтимних розмовах — про що?.. Про мою ганьбу або дурість?.. За рік такого життя я так здеморалізувався б, що, можливо, почав би ревнувати до тих блазнів…

вернуться

111

З сонета Адама Міцкевича «Я міркую вголос». Переклад Максима Рильського.

вернуться

112

Адам Міцкевич кохав Марилю Верещаківну, яка походила з багатої шляхетської родини. Батьки примусили її вийти заміж за графа Путкамера. Нещасливе кохання Міцкевича позначилося в багатьох його поезіях.