Лялька - Прус Болеслав - Страница 150

Він зрозумів це, але не збентежився. Навпаки, з найприємнішою міною потер руки і, усміхаючись, сказав:

— Ви, панове, навіть не питаєте, в якій, справі я до вас прийшов…

— Догадуємось, що ви самі нам скажете, — відповів Вокульський.

— Правильно! — вигукнув гість. — Скажу коротко. Є тут один багатий, але дуже скупий литвин (литвини всі скупі!), який просив мене нараяти йому для купівлі житловий будинок. Є у мене на прикметі будинків з п’ятнадцять, але з пошани до вас, пане Вокульський, знаючи, скільки ви робите добра для батьківщини, я нараяв йому саме ваш будинок, той, що ви купили у Ленцького; я два тижні умовляв литвина, і знаєте, скільки він погодився дати? Ану, вгадайте!.. Вісімдесят тисяч карбованців! Ну? Нечувано вигідна ціна! Правда ж?..

Вокульський розсердився, аж почервонів, і я думав, що він вижене адвоката за двері. Але він опанував себе й відповів отим своїм різким і неприємним тоном:

— Я знаю того литвина, він зветься баронеса Кшешовська…

— Що? — здивувався адвокат.

— Той скупий литвин дає за мій будинок не вісімдесят, а дев’яносто тисяч, а ви пропонуєте мені нижчу ціну, щоб більше заробити…

— Хе-хе-хе! — захихотів адвокат. — А хто ж на моєму місці зробив би інакше, шановний пане Вокульський?

— Ну, то скажіть своєму литвинові, — перебив його Стах, — що будинок я продати згодний, але за сто тисяч. І то тільки до Нового року, а після Нового року ціну підвищу.

— Але ж це нелюдські умови! — обурився гість. — Ви хочете видерти у бідної жінки останній гріш… Подумайте, що на це скажуть люди!..

— Що скажуть люди, мені байдуже, — відказав Вокульський. — А коли хто-небудь захоче читати мені мораль, як оце ви, то я покажу йому на двері. Двері он там, бачите, пане адвокате?

— Даю дев’яносто дві тисячі й ні гроша більше, — сказав адвокат.

— Одягніть шубу, бо надворі холодно…

— Дев’яносто п’ять… — буркнув адвокат і швиденько почав одягатись.

— Ну, бувайте здорові, — сказав Вокульський, відчиняючи двері.

Адвокат низенько вклонився й вийшов, а з-за дверей ще додав солодким голосом:

— То я зайду до вас днів через кілька. Може, шановний пан буде в кращому настрої.

Стах зачинив двері у нього перед носом.

Після візиту бридкого адвоката я вже знав, як буде з цією справою. Баронеса безумовно купить Стахів будинок, але спочатку вживе всіх заходів, аби щось виторгувати. Знаю я ці заходи! Одним з них був отой анонімний лист, в якому вона паплюжить пані Ставську, а про мене каже, ніби я посивів у розпусті.

Отже, якщо вона купить будинок, то насамперед вижене відтіля студентів і, напевне, нещасну пані Гелену. Нехай би вона хоч цим обмежила свою ненависть…

А тепер я вже можу швиденько переказати те, що сталось далі.

Отож після візиту дряпіжки в моєму серці виникло недобре передчуття. Я вирішив того ж дня відвідати пані Ставську й попередити її, щоб вона стереглася баронеси. А головне, щоб вона як можна рідше сідала коло вікна.

Треба сказати, що поруч з безліччю всіляких достойностей, у цих дам є одна фатальна звичка — весь час сидіти коло вікна. Сидять вони всі: пані Місевичова, пані Ставська, Гелюня і навіть куховарка Маріанна. І сидять не тільки цілий день, а й вечорами, при лампах, навіть не спускаючи фіранок, хіба що аж перед сном. Тож не дивно, що знадвору видно все, немов у ліхтарі, що в них робиться в квартирі.

Для чесних сусідів такий спосіб був би найкращим доказом їхньої порядності: дивіться, мовляв, на нас цілий день, нам ховати від вас нічого. Але коли я згадав, що за цими жінками весь час шпигують Марушевич та баронеса, та коли ще подумав, як баронеса ненавидить пані Ставську — мене охопили найгірші передчуття.

Того вечора я хотів був побігти до моїх благородних приятельок і просити їх заради всього святого, щоб вони не сиділи весь час коло вікна та не виставляли себе на показ баронесі. Тим часом якраз в пів на дев’яту мені захотілось пити, і замість іти до моїх дам, я пішов у ресторацію на кухоль пива.

Там уже були радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. Мова зайшла про будинок на Спільній вулиці, який недавно завалився; раптом Венгрович цокає своїм кухлем об мій і каже:

— До нового року завалиться ще не один будинок!..

А Шпрот кліпнув оком.

Не сподобалось мені його кліпання, та й не маю я такої звички переморгуватись із усяким йолопом. Я й кажу:

— Дозвольте запитати, що означає ваша пантоміма?

А він придуркувато сміється і каже:

— Та ви ж краще за мене знаєте, що воно означає. Вокульський продає магазин…

Господи милостивий!.. Сам із себе дивуюсь, як я не гепнув його по голові кухлем. На щастя, вгамував свій вибух, випив один по одному два кухлі пива й ніби спокійним голосом питаю його:

— Нащо ж Вокульському продавати магазин і кому?

— Кому?.. — втручається Венгрович. — Хіба в Варшаві мало євреїв? Складуться втрьох або й вдесятьох, та й запаскудять Краківське Передмістя з ласки вельможного пана Вокульського, що тримає власний виїзд і живе в аристократів на дачі. Боже мій!.. А я ж пам’ятаю, як він, неборак, подавав мені у Гопфера розбрат… А тепер нема краще як їздити на війну та нишпорити у мертвих турків по кишенях!

— Але нащо б йому продавати магазин? — питаю я і щипаю себе за коліно, щоб не кинутись на того пустобреха.

— І добре робить, що продає! — озвався Венгрович, вихиляючи не знаю вже котрий кухоль пива. — А чого йому залишатись серед купців, такому панові, такому… дипломатові, такому… новаторові, який продає нам тут нові товари?..

— Мені здається, тут причина інша, — зауважив Шпрот. — Вокульський домагається панни Ленцької, і хоч спочатку дістав одкоша, але тепер знов буває в неї, значить, має якусь надію… А тому, що панна Ізабелла не вийшла б за галантерейного купця, нехай би він був і дипломатом, і новатором…

Перед очима у мене попливли вогненні кола. Я вдарив кухлем об стіл і крикнув:

— Брешете, пане Шпроте! Все чисто брешете!.. Ось моя адреса… — додав я, кидаючи перед ним свою візитну картку.

— Нащо мені ваша адреса? — відповів Шпрот. — Що — вам прислати партію сукна?

— Я вимагаю від вас сатисфакції! — крикнув я, гупаючи кухлем по столі.

— Говорила-балакала! — каже Шпрот і крутить пальцем у повітрі. — Вам добре вимагати сатисфакції, коли ви угорський офіцер. Замордувати чоловіка чи й двох або дати себе порубати на шматки — це вам любе та миле діло… А я, пане Жецький, торговельний агент, у мене жінка, діти й термінові справи…

— Я змушу вас до поєдинку!

— Як то змусите?.. Під конвоєм мене поведете, чи що?..

Якби ви мені сказали щось подібне тверезим, то я пішов би в поліцію, і вам показали б такий поєдинок…

— Ви людина без честі! — вигукнув я.

Тепер він почав гатити в стіл кухлем.

— Хто без честі?.. Кому це ви говорите? Може, я не сплачую векселів, чи продаю неякісний товар, чи збанкрутував?.. В суді побачимо, хто чесний, а хто безчесний!..

— Заспокойтеся! — умовляв нас радник Венгрович. — Поєдинки були в моді колись давно, а не тепер… Подайте один одному руки…

Я встав з-за стола, заллятого пивом, розплатився в буфеті і вийшов. Ноги моєї не буде більше в цьому брудному шинку.

Звичайно, що після такого нервування я вже не міг іти до пані Ставської. Спочатку навіть думав, що цілу ніч не засну. Але якось заснув. А коли Стах другого дня при йшов у магазин, я запитав його:

— Знаєш, що люди балакають? Ніби ти продаєш магазин?..

— А хоч би й продав, що ж у цьому поганого? (А й справді! Що ж у цьому поганого? Як це мені не прийшла в голову така проста думка?)

— Бо знаєш, кажуть ще, ніби ти женишся на панні Ленцькій… — тихо сказав я.

— А якби й так? Ну, та й що? (Знов-таки він має рацію! Що ж, йому не вільно женитися, на кому він захоче, хоч би й на пані Ставській?

Як я цього не зміркував і даремно вчинив тому Шпротові скандал?)

Того вечора мені довелося знов піти не так на пиво, як для того, щоб помиритись з даремно ображеним Шпротом, отже, я й тепер не бував у пані Ставської й не остеріг її, щоб не сідала коло вікна.