Лялька - Прус Болеслав - Страница 171

Йому було дуже соромно.

На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, — писала вона, — ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо».

В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля — це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь.

Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав:

— О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв.

Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского, проте в призначену годину він прийшов у готель.

— Пан Молінарі вдома? — спитав він швейцара.

Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою:

— Скажу вам, ваша вельможність, відколи з’явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки…

— Аж так?

— А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з’являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий.

Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. «Ну й пройдисвіт! — думав він. — Та й, риночки теж хороші…».

По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара.

— Пан Молінарі, — мовив він, — просив вас трошечки зачекати…

Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз.

— Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі?

— Скажи йому, нехай мене… Розумієш?

— Скажу, пане, але він не зрозуміє, — відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: — Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!..

На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!..

Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його репутації. «Познайомиться з ним та й охолоне, — подумав він. — Тільки я вже не буду їм посередником».

Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав.

Хлопець виглядав зовсім як варшав’янин, але трохи схуд.

— Ти схуд і зблід, — сказав Вокульський, придивившись до нього. — Гуляєш чи що?

— Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати.

Але з учорашнього дня я вже на роботі.

— Тобі потрібні гроші?

— Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава.

— Що, вже кортить? А чого ж ти навчився?

— Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж…

Кажучи все це, він кланявся, червонів і м’яв в руках шапку.

— Гаразд, — трохи подумавши, сказав Вокульський. — На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись?

Хлопець ще більш почервонів і поцілував Вокульського в руку.

— Я б, перепрошаю пана, хотів оженитись… Тільки не знаю…

Він почухав потилицю.

— З ким же?

— З тією панною Маріанною, що живе у хурмана Висоцького. Я теж живу в тому домі, тільки нагорі. «Він хоче одружитися з моєю магдалинкою?» — подумав Вокульський. Пройшовся по кімнаті і сказав:

— А ти добре знаєш панну Маріанну?

— А чого ж не знати? Ми щодня бачимося тричі, а неділями то й цілий день або я сиджу в неї, або ми обоє у Висоцьких.

— Так, але ти знаєш, чим вона була рік тому?

— Знаю, пане. Як тільки я сюди приїхав, спасибі вам, Висоцька мені зараз і каже: «Дивись, хлопче, бо до неї ходили…» Отож я з першого дня вже знав, що вона за одна; вона мене не дурила.

— Як же воно сталось, що ти вирішив з нею одружитися?

— Бог його знає, пане, воно якось само. Я спочатку навіть сміявся з неї, і коли хто-небудь проходив під вікном, я казав: «Мабуть, і це знайомий панни Маріанни, бо вона ж не з одної печі хліб їла». А вона мовчить, схилить голову, крутить машину, аж хурчить, і тільки лиця пашать. Потім я помітив, хтось латає мені білизну; ну, я на різдво й купив їй за десять злотих парасольку, а вона мені півдюжини носових хусточок з моєю буквою. А Висоцька каже: «Гляди, хлопче, не попадись, вона ж дівчина з тих…» Я й викинув її з голови, а якби не була… з тих, то я ще в запусти взяв би її. А Висоцький якраз у середу на першому тижні посту й розказав, як воно з нею сталося, з панною Маріанною, значить. Згодила її на службу якась велика пані… Ну, й мала дівчина службу, нехай бог милує! Тільки вона втече, а її зловлять і кажуть: «Або сиди тут, або посадимо в тюрму за злодійство». — «Що ж я вкрала?» — вона каже. «Дохід мій, псявіро!» — кричать вони. Так би вона й сиділа там (казав Висоцький) до страшного суду, якби пан Вокульський не побачив її в костьолі. Отоді він її викупив і вирятував…

— Кажи далі, кажи, — озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається.

— І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: «Чи одружились би ви з панною Маріанною?» — «Тут і з одітою не впораєшся», — каже він. «А якби ви були нежонатим, тоді як?» — «Ех, — каже, — нема вже у мене інтересу до жінок». Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: «Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми». Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев’язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев’язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: «Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…»

А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… «Я й сама, — каже, — розумію, що ви зі мною не оженитесь…»

Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: «Знаєте що?

А може, я таки оженюся з панною Маріанною?..» А вона мені: «Не будь дурнем, бо…» Ні, пане, не смію вам про це сказати, — раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку.

— Кажи сміливо.

— Бо, — сказала мені пані Висоцька, — як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна…

Вокульський спинився перед ним.

— Ти цього боїшся? — спитав він. — Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною.

Венгелек з полегкістю зітхнув.

— Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге…