Лялька - Прус Болеслав - Страница 190

Вокульський спинився перед ним і похитав головою.

— А вона зі мною буде щаслива? — спитав він.

— Вона тебе шалено любить… Ти навіть уявити собі не можеш!

— А знає вона, кого любить? Хіба ти не бачиш, що я — руїна, і то найгірша, бо руїна духовна. Отруїти кому-небудь щастя я зможу, але дати!.. І якщо я можу що-небудь дати людям, то тільки гроші і працю, але… не сучасним людям, а далеким майбутнім.

— A-а, облиш!.. — розсердився Жецький. — Ти тільки одружися з нею і одразу інакше дивитимешся на все.

Вокульський сумно засміявся.

— Так… одружитися! Зв’язати добру, невинну істоту, зловживати найблагороднішими почуттями, а думкою бути хтозна-де. А за рік або два, може, ще й дорікати, що задля неї відмовився від великих задумів…

— Політика? — таємничо шепнув Жецький.

— Яка там політика! Я вже мав час і нагоду розчаруватися в ній… Є речі важливіші за політику…

— А що? Може, винахід того Гейста?.. — спитав Жецький.

— А ти відкіля знаєш?

— Шуман казав.

— Ага, справді!.. Я й забув, що Шуман завжди все знає. Це теж талант…

— І дуже корисний. В усякому разі, раджу тобі подумати про пані Ставську, бо…

— Ти її відіб’єш?.. — усміхнувся Вокульський. — Відбий, відбий!.. Гарантую вам, що бідувати не будете.

— Та, хай тобі! Що ти балакаєш!.. Щоб це вже було, якби такий старий шкарбан, як я, думав про таку жінку?

Тут є один небезпечніший… Мрачевський… Він шаліє за нею і поїхав до неї вже третій чи четвертий раз. А жіноче серце не камінь…

— О! Мрачевський!.. Він уже не грається в соціалізм?

— Та де там! Тепер він каже, що варто відкласти першу тисячу карбованців та познайомитись з такою жінкою, як Ставська, і політика геть вивітриться з голови.

— Бідний Клейн був іншої думки, — сказав Вокульський.

— Та що там Клейн, зайдиголова!.. Він хороший хлопець, але ніякий продавець. Мрачевський, ото було зух!

Вродливий, цвенькав по-французькому… А як він поглядав на клієнток, як підкручував вуса!.. Цей не прогавить свого на світі і схопить пані Ставську, от побачиш!

Старий уже виходив, але в дверях ще зупинився і сказав:

— Женись на ній, Стаху, женись!.. Вщасливиш жінку, врятуєш Спілку, а може, й магазин наш залишиться. Що там винаходи!.. Інша річ — в наш час розуміти політичні цілі, коли можуть статися незвичайної ваги події. А літаючі машини… Хоч, може, й вони знадобилися б? — додав він, подумавши. — Ну, зрештою роби, як знаєш, але якнайшвидше вирішуй про пані Ставську, бо я відчуваю, що Мрачевський не проспить грушку в попелі. То — зух!.. Літаючі машини… А втім, хто його знає… може, й вони на щось здадуться?

Вокульський залишився сам. «Париж чи Варшава?.. — думав він. — Там велика, але непевна мета, тут — кількасот людей…»

— Яких я не можу бачити! — несподівано закінчив Вокульський.

Він підійшов до вікна й деякий час виглядав на вулицю, просто щоб зосередитись. Але все його дратувало: рух екіпажів, метушня пішоходів, їх заклопотані або усміхнені обличчя. Найбільше іритував його вигляд жінок. Йому здавалося, що кожна з них уособлення дурості і фальшу. «Кожна з них рано чи пізно знайде свого Старського, — подумав він, — бо кожна його шукає».

Незабаром Вокульського знов відвідав Шуман.

— Дорогий мій, — сміючись, гукнув він ще з дверей, — ти можеш мене вигнати, але я, однак, надокучатиму тобі візитами…

— Будь ласка, приходь якнайчастіше, — відповів Вокульський.

— Значить, ти згодний? Чудово! Наполовину ти видужав… От що означає сильний мозок!.. Не минуло й семи тижнів тяжкої мізантропії, а ти вже починаєш терпіти рід людський, та ще й у моїй особі… Ха-ха-ха! А що було б, якби в твою клітку впустити яку-небудь шикарну молодичку…

Вокульський зблід.

— Ну, ну, я розумію, що ще зарано… Але тобі вже час показуватись між людьми. Це вилікувало б тебе остаточно. Візьми, наприклад, мене, — правив далі Шуман. — Поки я сидів у чотирьох стінах, нудьгував, як чорт на дзвіниці, а тепер — тільки-но показався на світ божий — і до моїх послуг тисяча розваг. Шлангбаум хоче мене ошукати і що день, то більше дивується: як це я, такий ніби наївний, наперед знаю всі його наміри. Він навіть став мене поважати.

— Скромна втіха, — зауважив Вокульський.

— Зажди!.. Другу втіху я маю від своїх одновірців з фінансових кіл, які чомусь гадають, що я маю великі комерційні здібності, однак, не зважаючи на це, вірять, що можуть крутити мною, як їм захочеться… Уявляю собі їхнє розчарування, коли вони переконаються, що я не маю ані великих комерційних здібностей, ані настільки дурний, щоб стати пішаком в їхніх руках…

— А ти ж радив мені об’єднатися з ними!

— То інша річ! Я й сьогодні це тобі раджу. На розумній спілці з євреями ніхто ще ніколи не втратив, принаймні фінансово. Але одна річ бути спільником, а друга — пішаком, яким вони хочуть мене зробити. Ох, жиди, жиди! В лапсердаках чи у фраках, вони завжди — шельми…

— Це, однак, не перешкоджає тобі вихваляти їх і навіть спілкуватися з Шлангбаумом?..

— А це знов-таки інша річ, — заперечив Шуман. — Євреї, на мій погляд, найгеніальніша в світі раса, до того ж це моя раса, через те я ними й захоплююсь і в масі люблю їх. А щодо порозуміння з Шлангбаумом… бійся бога, Стаху! Чи розумно було б з нашого боку гризтися один з одним в той час, коли треба рятувати таке чудове підприємство, як Спілка для торгівлі з Росією?.. Ти її залишаєш, і вона або розпадеться, або дістанеться німцям, отже, в обох випадках країна втратить. А так і країна виграє, і ми.

— Я все менше розумію тебе, — зауважив Вокульський. — Євреї — велика нація і євреї — шахраї… Шлангбаума треба вигнати з Спілки і треба знову прийняти… На цьому заробляють то євреї, то країна… Плутанина, та й годі!..

— Це у тебе, Стаху, все перевернулось в голові. Ніякої плутанини нема, все ясно, як день. В цій країні тільки євреї якось рухають промисловість і торгівлю, отже, кожне їхнє промислове досягнення — чистий прибуток країни…

Може, скажеш, неправда?

— Про це треба подумати, — відказав Вокульський. — Ну, а яку ти ще маєш втіху?

— Величезну! Уяви собі, не встигла розійтись чутка про мої майбутні фінансові успіхи, а мене вже хочуть оженити!.. Мене, з моєю єврейською мордою і лисиною!..

— Хто? З ким?

— Звичайно, наші знайомі, а з ким?.. З ким захочу! Навіть з християнкою, і то з благородної сім’ї, аби тільки я вихрестився…

— А ти?

— Знаєш, я готовий зробити це з цікавості: як це молода, гарна, добре вихована християнка, а надто з благородної сім’ї, запевнятиме, що кохає мене?.. Тут, дорогий мій, я вже мав би мільйон утіх. Забавлявся б, спостерігаючи, як вона змагається з іншими за мою руку й серце. Забавлявся б, чуючи, як вона декламує про свою велику жертву на благо сім’ї, а то й вітчизни. А найкраща забавка — стежити, яким способом вона відшкодовує свою жертву: зраджуватиме мене по-старому, потаємно, чи по-новому, явно, може, навіть вимагаючи мого дозволу?..

Вокульський схопився за голову.

— Який жах! — прошепотів він.

Шуман стежив за ним скоса.

— Старий романтику!.. Старий романтику!.. Ти хапаєшся за голову, бо в твоїй хворій уяві й досі міститься химера ідеального кохання, жінки з ангельською душею…

Таких чи й знайдеться одна на десять, отож ти маєш дев’ять шансів проти одного, що на таку натрапиш. А хочеш знати, яка більшість? То придивись, як живуть люди. Або мужчина, як півень, увивається за десятками курей, або жінка, немов вовчиця в лютому, водить за собою цілу тічку одурілих вовків чи псів… І скажу тобі, нема нічого ганебнішого, як опинитися в такій зграї й потрапити в залежність від вовчиці… В такому разі втрачають майно, енергію, а кінець кінцем і розум… Ганьба тому, хто не зможе виборсатись з такого болота!

Вокульський сидів мовчки, з широко розплющеними очима. Нарешті тихо сказав:

— Твоя правда…

Доктор ухопив його за руку і, шарпаючи, закричав:

— Моя правда?.. Це ти сказав? Ну, значить, ти одужав!