Лялька - Прус Болеслав - Страница 195

А що барон нарешті збагнув, яка воно цяця, то це однаково, що виграв по лотереї…

— Боже мій! — шепнув Вокульський.

— Що ви кажете? — спитав Охоцький.

— Нічого.

— Але порятунок заповіту Заславської та звільнення барона від такої дружини — це тільки частина заслуг Старського…

Вокульський ворухнувся в кріслі.

— Уявіть собі, що цей йолоп своїми залицяннями може справді спричинити події великої ваги, — казав Охоцький. — Річ ось у чому. Я не раз натякав Дальському (та й усім, хто має гроші), що варто було б заснувати в Варшаві дослідну лабораторію хімічної і механічної технології. Ви розумієте, що у нас нема винаходів насамперед через те, що їх нема де здійснювати. Звичайно, барон мої пропозиції в одне вухо впускав, а другим випускав. Але щось у нього в голові залишалось, бо тепер, коли Старський полоскотав його по серцю і по ребрах, барон почав міркувати, як би позбавити двою дружиноньку спадщини, і цілі дні говорив зі мною про технологічну лабораторію.

А нащо, мовляв, вона потрібна? А чи люди справді стануть розумніші та чесніші, коли їм влаштувати лабораторію? А скільки б вона коштувала і чи взявся б я її організовувати? Коли я виїжджав, справа стояла так: барон викликав нотаріуса і склав якийсь акт, котрий, наскільки я зрозумів з натяків, стосується лабораторії. Зрештою, Дальський просив мене підшукати йому спеціалістів, які могли б керувати таким підприємством. От і дивіться, хіба це не іронія долі, що Старський, такий собі гатунок мужчини для втіхи нудьгуючих жінок, отакий нікчема, стає причиицем зародження технологічної лабораторії!.. Нехай тепер мені хто-небудь доведе, що на світі є щось непотрібне!

Вокульський витер з лоба піт. Порівняно з білою хустинкою обличчя його здавалось попелясто-сірим.

— Але, може, я стомив вас? — спитав Охоцький.

— Зовсім ні, говоріть… Хоч… мені здається, що ви трохи переоцінюєте заслуги того… папа і зовсім забуваєте…

— Про що?

— Про те, що технологічна лабораторія постане на муках, на уламках людського щастя. І ви навіть не цікавитесь тим, яким чином барон від кохання до своєї дружини прийшов до… технологічної лабораторії!..

— А мені яке діло! — вигукнув Охоцький, замахавши руками. — Купити суспільний прогрес ціною хоч би й яких страждань окремої особи — це, їй-богу, дешева ціна…

— А відомо вам принаймні, що таке страждання окремої особи? — спитав Вокульський.

— Відомо, відомо! Мені виривали без хлороформу нігтя на нозі, та ще й на великому пальці.

— Нігтя? — замислено перепитав Вокульський. — А чи відомий вам давній афоризм: «Інколи дух людський роздирається надвоє і бореться сам з собою»?.. Хто його знає, чи не болючіше це за те, коли виривають нігтя або навіть здирають всю шкіру!

— Ну-у, це вже якийсь нечоловічий біль, — заперечив, кривлячись, Охоцький. — Може, жінки зазнають такого болю під час пологів… але мужчина…

Вокульський голосно засміявся.

— Ви з мене смієтесь? — спалахнув Охоцький.

— Ні, з барона… Але чому ви не погодились організувати технологічну лабораторію?

— Та хай їй, тій лабораторії! Краще я десь поїду в готову, ніж витрачати сили на нову, від якої я не дочекався б наслідків. Для цього потрібні адміністративні й педагогічні здібності і зовсім не треба думати про літаючі машини…

— Отже?.. — спитав Вокульський.

— Що «отже»?.. Мені аби тільки відібрати мій невеличкий капітал, — він уже три роки лежить в іпотечному банку, а я ніяк не можу одержати готівку, — а тоді я одразу чкурну за кордон і серйозно візьмусь до роботи. Бо тут можна не тільки розледачіти, але й подурніти та запліснявіти…

— Працювати можна всюди.

— Наївна ви людина!.. — заперечив Охоцький. — Не кажучи вже про відсутність лабораторії, тут просто немає наукового клімату. Це місто кар’єристів, де серйозного дослідника вважають за мугиря або придуркуватого. Люди тут вчаться не для знання, а для чинів; а чини і репутацію здобувають з допомогою зв’язків, жінок, раутів та що кат його знає чого!.. Я вже поринав у це болото. Бачив справжніх учених і навіть геніальних людей, які раптом затримались у своєму розвитку і взялися давати уроки та писати популярні статті, котрих ніхто не читає, а як прочитає, то однак нічого не зрозуміє. Говорив я з багатими промисловцями, сподіваючись намовити їх підтримувати науку хоч би задля винаходів у галузі прикладних наук.

Але вони так розуміються на науках, як гуси на логарифмах. А знаєте, які винаходи їх цікавлять? Тільки два; один — як збільшити дивіденди, другий — як складати торговельні контракти, щоб можна було ошукати замовника на ціні або на якості. Адже це вони називали вас генієм, поки думали, що ви обдурюєте їх на Спілці для торгівлі з Росією, а тепер, коли ви замість п’ятнадцяти дали їм вісімнадцять процентів прибутку, вони кажуть, що вам бракує якоїсь там клепки.

— Я це знаю, — сказав Вокульський.

— От і спробуйте з такими людьми працювати для науки. Здохнеш з голоду або станеш ідіотом… Але якщо ти вмієш танцювати або грати на якому-небудь інструменті, виступати в аматорських виставах, а найголовніше — розважати дам, — о-о-о! тоді ти зробиш кар’єру! Тебе одразу оголосять знаменитістю і дадуть тобі таку посаду, де ти одержуватимеш за свою працю в десять разів більше, ніж вона варта. Раути й дами! Дами й раути!.. А тому що я не лакей, щоб бігати по раутах, а дам вважаю істотами дуже корисними, але тільки для народження дітей, то втечу відціля хоч би в Цюріх.

— А ви не хотіли б поїхати до Гейста? — спитав Вокульський.

Охоцький замислився.

— Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, — відповів Охоцький. — А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.

— Але ж я показував вам пластинку, — сказав Вокульський.

— Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. — вигукнув Охоцький.

Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум’янцем.

— Її вже нема… — промовив він стиха.

— А де ж вона поділась? — здивувався Охоцький.

— Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?

— Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в’яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.

Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.

Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.

Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.

Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.

Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..

— Однаково, — пробурмотів він, — якщо воно заповнює мені час.

Другого дня він купив точну вагу, кілька складних приладів і взявся ретельно, немов вперше на своїм віку, робити досліди.

Спочатку він одержав водень, що нагадало йому студентські часи, коли водень виготовляли в пляшці, обвинутій рушником, а також використовували бляшанки від вакси. Які то були щасливі часи!.. Потім він пригадав повітряні кулі власної конструкції, а далі Гейста, який твердив, ніби хімія водневих сполук змінить долю людства… «Ну, а якби я років через кілька натрапив на той метал, що його шукає Гейст? — подумав він. — Гейст каже, що відкриття залежить від кількох тисяч дослідів; отже, це щось схоже на лотерею, а мені в таких речах щастить…

А якби я відкрив такий метал, цікаво, що б тоді сказала панна Ізабелла?..»