Лялька - Прус Болеслав - Страница 209

Він засвітив лампу, відкрив головну вітрину і з допомогою Казимежа вийняв відтіля жардиньєрку і дві саксонські вази, а на їх місце поставив японські вази і столика в староримському стилі. Потім одіслав слугу спати, бо мав звичку власноручно розставляти дрібні речі, а особливо механічні іграшки. Зрештою, старий не хотів, щоб хто-небудь сторонній знав, що він сам охоче бавиться іграшками.

Як звичайно, пан Ігнац дістав усі такі іграшки, заставив ними конторку й одночасно всі завів. Тисячний раз в житті він слухав мелодії музичних табакерок, дивився, як ведмідь видряпується на стовп, як скляна вода обертає млинові колеса, як кіт ганяється за мишею, як ляльки танцюють краков’яка, а жокей мчить на баскому коні.

І, придивляючись до руху мертвих фігур, тисячний раз в житті повторював:

— Маріонетки!.. Всі маріонетки!.. Їм здається, що вони щось роблять, а вони роблять тільки — те, що їм наказує пружина, така мертва, як і вони…

Коли пущений непевною рукою жокей перекинувся на танцюристів, пан Ігнац посмутнів. «Допомогти одне одному вони неспроможні, а от зіпсувати комусь життя вміють не гірш за людей», — подумав старий.

Раптом він почув шелест. Глянув в глиб магазину й побачив людську постать, що вилазила з-під прилавка. «Злодії?..» — майнула у нього думка.

— Прошу пробачення, пане Жецький, але… я зараз прийду… — озвалася постать зі смуглявим обличчям та чорним волоссям, побігла до дверей, рвучко відчинила їх і зникла.

Пан Ігнац не міг підвестися з крісла; руки у нього безвладно звисли, ноги не слухались. Тільки серце калатало, як розбитий дзвін, а в очах потемніло.

— Якого ж я чорта злякався? — нарешті прошепотів він. — Та це ж той… Ізидор Гутморген… новий продавець… Мабуть, щось украв і втік. Але чого я злякався?

Через деякий час Гутморген повернувся в магазин, і це ще більше здивувало Жецького.

— Відкіля ви тут узялися? Що вам тут потрібно? — запитав його пан Ігнац.

Гутморген, здавалось, був дуже збентежений. Він винувато опустив голову і, тарабанячи пальцями по прилавку, сказав:

— Прошу пробачення, пане Жецький… Може, ви думаєте, що я що-небудь украв, то обшукайте мене…

— Але що ви тут робите? — запитав Жецький. Він хотів підвестися з крісла й не зміг.

— Пан Шлангбаум наказав мені залишитися тут на ніч…

— Чого?..

— Знаєте, пане Жецький… з вами сюди приходить той Казимеж… От пан Шлангбаум і наказав мені припильнувати, аби він чого-небудь не виніс… Але через те, що мені зробилося трохи недобре, то я… дуже прошу пробачення…

Жецький уже встав з крісла.

— Ах ви сучі сини! — крикнув він люто. — Значить, ви маєте мене за злодія?.. За те, що я безплатно працюю на вас?..

— Прошу пробачення, пане Жецький, — покірно мовив Гутморген, — але… нащо ви безплатно працюєте?..

— Хай же вам чорт! — крикнув пан Ігнац, вибіг з магазину і старанно замкнув двері на ключ.

— Посидь же там до ранку, коли тобі недобре!.. І залиши своєму хазяїнові пам’ятку… — бурмотів він.

Пан Ігнац цілу ніч не міг заснути. А тому, що його квартиру від магазину відділяли тільки сіни, він десь о другій годині ночі почув тихий стукіт з магазину і благальний голос Гутморгена:

— Пане Жецький, відчиніть… я на хвилинку вийду…

Але незабаром все затихло. «О негідники!.. — думав Жецький, перевертаючись на ліжку. — То ви маєте мене за злодія? Заждіть же!..»

Десь о дев’ятій ранку він почув, як Шлангбаум випустив Гутморгена, а потім почав грюкати в його двері. Проте старий не відповів, а коли прийшов Казимеж, наказав йому ніколи не пускати Шлангбаума в квартиру.

— Переберуся відціля, — казав він, — хоч би й з нового року. Краще вже жити на горищі або найняти номер у готелі… Мене зробили злодієм!.. Стах довіряв мені сотні тисяч, а цей паскуда боїться за свої копійчані товари…

До обіду він написав два довгі листи: одного до пані Ставської з пропозицією переїжджати в Варшаву і вступити з ним у спілку; другого до Лісецького, в якому запитував, чи не захотів би він повернутися і працювати в його магазині.

Весь час, поки пан Ігнац писав листи, зловтішна посмішка не сходила з його губів. «Уявляю собі пику Шлангбаума, — думав він, — коли ми відкриваємо у нього під носом конкурентний магазин…

Хе-хе-хе!.. Він слідкував за мною! Так мені й треба, нащо я дозволив… хе-хе-хе!.. так розперезатися… цьому пройдисвітові».

Він зачепив рукавом перо, і воно впало на підлогу.

Жецький нахилився, щоб його підняти, і раптом відчув у грудях гострий біль, немов хтось пробив йому легені стилетом. У нього потемніло в очах, і він на хвилину знепритомнів; так і не піднявши пера, він устав і ліг на канапі. «Я буду останнім йолопом, — думав він, — якщо за кілька років Шлангбаум не повернеться на Налевки… Я просто старий дурень!.. Поки я турбувався про Наполеона та всю Європу, під боком у мене з тандитника виріс купець, який наказує слідкувати за мною, мов за злодієм… Зате я хоч набрався досвіду, якого мені вистачить до смерті… Тепер ви не називатимете мене більш романтиком і мрійником…»

Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені.

— Астма? — прошепотів пан Ігнац. — Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п’ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з десять тому!..

Він заплющив очі, і йому здалося, що все його життя, від останньої хвилини до раннього дитинства, розгорнулося в довгу панораму, а він надзвичайно спокійно й легко пропливає повз неї. Здивувало його тільки те, що кожна картина, яку він проминав, одразу випадала з його пам’яті і відновити її вже було неможливо. Ось обід в «Європейському» готелі з приводу відкриття нового магазину…

Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» — думав він.

Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.

— Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. — шепотів він.

Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце — душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…

Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.

Нарешті й ця остання зірка згасла.

Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…

Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:

— Прошу пана, обід захолоне!..

Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:

— Прошу пана…

Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.

Шлангбаум відчинив двері.

— Чого тобі треба?.. — грубо запитав він.

— Прошу пана, з нашим паном щось сталося…

Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.

— Швидше біжи за доктором Шуманом! — гукнув він, — Я не хочу сюди заходити…

Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон.

— Уявіть собі, — закінчив Охоцький, — вона йде в монастир!..

— Панна Ізабелла?.. — здивувався доктор. — Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?