Лялька - Прус Болеслав - Страница 38

38

Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?..[40]

Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..

Ба ні! Не так воно ще погано!..

Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:

— Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.

1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?

А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.

— Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…

Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова:

— Пам’ятай, вітрогоне, чого я тебе вчив!.. «Сон — мара, хай буде, як бог дасть», — думав я кілька днів підряд. Але магазин мені вже остогид. Навіть Малгося Пфейфер, царство їй небесне, вже не цікавила мене, а на Підваллі мені зробилося так тісно, що я вже не міг витримати й пішов знову до дядька Рачека за порадою.

Пам’ятаю, він лежав у ліжку, вкритий тітчиною периною, і пив якесь гаряче вариво, щоб спітніти. Коли я розказав йому всю свою справу, дядько промовив:

— Знаєш що? Я пораджу тебе, як рідний батько: хочеш — іди, не хочеш — залишайся. А я сам, якби не мої падлючні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо й твоя тітка, кажу тобі, — тут він притишив голос, — так страшно меле своїм язичищем, що я охітніше слухав би гуркіт цілої австрійської батареї, аніж її гдирання. Вона що допоможе мені натиранням, те зіпсує балаканиною… А гроші ж у тебе є?.. — спитав він, трохи помовчавши.

— Знайдеться кілька сот злотих.

Дядько Рачек сказав мені замкнути двері (тітки вдома не було) й добув з-під подушки ключа.

— Візьми, — сказав він, — одімкни отого оббитого шкірою сундука. Там праворуч стоїть скринька, а в ній гаманець. Подай мені його…

Я вийняв з скриньки великого й важкого гаманця. Дядько Рачек взяв його в руки й, зітхаючи, одлічив п’ятнадцять півімперіалів.

— Візьми собі ці гроші на дорогу, — промовив він, — і якщо маєш їхати, то їдь… Дав би тобі більше, але, може, настане й мій час… Зрештою, треба щось залишити й жінці, аби вона, коли що до чого, могла знайти собі чоловіка… «Ми попрощалися плачучи. Дядько навіть трохи підвівся на ліжку і, обернувши мене лицем до свічки, прошепотів:

— Дай я ще раз на тебе подивлюся, бо воно, кажу тобі, з того балю не кожен повертається… Я й сам уже на божій дорозі, а журба, кажу тобі, вбиває людину не гірш, ніж куля…

Я повернувся в магазин і, незважаючи на пізню пору, все розказав Янові Мінцелеві та подякував йому за службу й опіку. Оскільки ми вже з рік говорили про ці речі, а він завжди заохочував мене йти бити німців, я думав, що мій намір зробить йому велику приємність. Але Мінцель якось посмутнів. Другого дня він виплатив мені зароблені гроші, навіть з надвишкою, й обіцяв зберігати мою постіль і сундучка на той випадок, якщо я повернуся. Проте звичайна його войовничість десь зникла, і він навіть ні разу не повторив свого улюбленого вигуку: «Ого, дав би я чосу тим пруссакам, якби мені не магазин!..»

Коли ж я о десятій годині вечора, в~ кожушку і юхтових чоботях, поцілувався з ним і взявся за клямку, щоб залишити кімнату, в якій ми стільки років жили разом, з Яиом сталося щось дивне. Він схопився іЬ стільця, розкинув руки й закричав:

— Свиня!.. Куди ти йдеш?..

А потім упав на моє ліжко й захлипав, мов дитина.

Я вибіг з кімнати. В темних сінях, ледве освітлених олійним каганцем, хтось заступив мені дорогу. Я здригнувся.

То був Август Кац, одягнений по-зимовому, немов у далеку дорогу.

— Що ти тут робиш, Августе? — спитав я.

— Жду тебе.

Я гадав, що він хоче провести мене, і ми пішли на Гжибовський майдан, за цілу дорогу не промовивши й слова, бо Кац взагалі ніколи нічого не говорив. Єврейський віз, яким я мав їхати, вже був на місці. Я поцілував Каца, а він мене. Я сів на віз, він — також…

— Поїдемо разом, — сказав Кац. А потім, коли ми вже були за Мілосною, додав: — Твердо і трясе, тут не заснеш.

Спільна наша подорож тривала несподівано довго — аж до жовтня 1849 року, пам’ятаєш Каце, незабутній друже?[41] Пам’ятаєш довгі марші в нестерпну спеку, коли ми не раз пили воду з калюж; або отой похід через багно, коли ми підмочили патрони; або ті ночівлі в лісах та на полях, коли ми один другому спихали голови з ранця та крадькома стягали один з другого шинелю, яка служила нам спільною ковдрою?.. А пам’ятаєш міжчену картоплю з салом, яку ми вчотирьох зварили так, що про це не знав ніхто з нашого загону? Скільки разів потім я їв картоплю, але ніколи вже вона не здавалася мені такою смачною, як тоді. Ще й досі відчуваю я її запах, її гарячу пару, що валувала з горшка, бачу тебе, Каце, як ти, щоб не гаяти часу, разом молився, їв картоплю й закурював від багаття люльку.

Каце, Каце! Якщо на небі нема угорської піхоти й міжченої картоплі, даремно ти туди поспішив!

А пам’ятаєш генеральну битву, про яку ми так мріяли на відпочинках після партизанської стрілянини? Я навіть у могилі не забуду її, а якщо бог запитає мене, для чого я жив на світі, то відповім: для того, щоб прожити один такий день. Тільки ти розумієш мене, Каце, бо ми обидва це бачили. А тоді ми не надавали цьому ніякого значення…

За півтори доби до тієї битви наша бригада зосередилась під якимось угорським селом, під яким — уже не пам’ятаю. Та й вітали ж нас там славно! У випі, правда, не дуже доброму, можна було купатись, а свинина та червоний перець так нам остогидли, що ніхто тієї гидоти й не покуштував би, звісно, аби було щось смачніше. А яка музика, які дівчата!.. Цигани — чудові музики, а венгерки — справжній порох. Крутилось їх, тих дзиг, серед нас не більш як двадцять, але всім стало так гаряче, що наші зарубали й закололи трьох хлопів, а вони уколошкали кіллям нашого гусара.

І бог його знає, чим скінчилася б так гарно почата розвага, коли б саме в її розпалі по приїхав до штабу якийсь поміщик четвериком змилених коней. За кілька хвилин військо облетіла чутка, що поблизу стоять значні сили австріяків. Сурми затрубили тривогу, — колотнеча вщухла, венгерки зникли, а по шеренгах прокотився шепіт про генеральну битву.

— Нарешті!.. — сказав ти мені.

Тієї ночі ми просунулись на милю вперед, другого дня — ще на милю. Кожні кілька годин, а потім щогодини прилітали естафети. Це свідчило про те, що недалеко перебуває штаб нашого корпусу і що наближається неабияка подія.

Тієї ночі ми спали на голім полі, навіть не поставивши в козла рушниць. Як тільки стало благословлятись на світ, ми рушили вперед: ескадрон кавалерії з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а за нами вся бригада з артилерією та обозом, прикрита з боків сильними охоронними загонами. Естафети вже надходили щопівгодини.

Коли зійшло сонце, ми побачили над дорогою перші сліди перебування супротивника: залишки соломи, погаслі вогнища, розібрані на паливо будинки. Далі все частіше стали ми зустрічати втікачів: поміщиків з родинами, духовних осіб різного віросповідання, нарешті, селян та циган. У кожного на обличчі застиг переляк, кожен кричав щось по-угорському, показуючи руками назад.

вернуться

40

Навіщо ти це зробив? (Нім.)

вернуться

41

Автор має на увазі участь Жецького та багатьох інших поляків у національно-визвольній боротьбі Угорщини проти Австрії в 1848–1849 роках.