Лялька - Прус Болеслав - Страница 57

Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: «Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.

Вони ж, напевне, не зустрінуться — ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…»

Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.

Як тільки він вийшов з під’їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в’їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. «Погана прикмета, — подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. — Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть».

Він повернувся додому і, як був — з капелюхом на голові і з палицею під пахвою, почав перегортати адрес-календар.

На щастя, він чув, що будинок Ленцьких десь в районі Єрусалимської Алеї; проте минуло кілька хвилин, поки він відшукав у календарі вулицю й номер. «Це б я добре зарекомендував себе перед адвокатом! — думав він, виходячи з квартири. — Одного дня умовляю людей довірити мені свої капітали, а другого купую кота в мішку. Звичайно, що так я одразу скомпрометував би або себе, або панну Ізабеллу».

Поблизу їхав візник. Вокульський сів у бричку і сказав везти себе до Єрусалимської Алеї. На розі він зліз і пішов у одну з бічних вулиць.

День був погожий, на небі ні хмаринки, брук чисто підметений. В багатьох будинках вікна відчинені, подекуди їх мили; пустотливий вітер розвівав спідниці у покоївок, причому можна було помітити, що варшавські служниці легше наважуються мити вікна на четвертому поверсі, ніж власні ноги. З багатьох квартир лунали звуки рояля, з дворів — звуки катеринок, монотонні вигуки рознощиків, тандитників та інших таких підприємців. Подекуди в воротях позіхали двірники в синіх сорочках; кілька собак ганяли по вулиці, якою ніхто не їздив; тут же бавились малі діти, здираючи кору з молодих каштанів, на яких ще не встигло потемніти ясно-зелене листя.

Взагалі вулиця здавалась чистою, спокійною і веселою.

На другому її кіпці навіть видно було клапоть неба й високі дерева. Але цей сільський пейзаж, такий по властивий для Варшави, загороджувало риштовання та висока цегляна стіна.

Йдучи правим тротуаром, Вокульський ще здалека побачив по лівий бік вулиці будинок, пофарбований яскраво-жовтою фарбою. У Варшаві дуже багато жовтих будинків, вона, мабуть, чи не найжовтіше місто під сонцем. Але цей будинок був жовтіший за інші, і на виставці жовтих предметів (яка, безумовно, колись буде влаштована), напевне, одержав би першу премію.

Підійшовши ближче, Вокульський переконався, що цей незвичайний будинок привернув не тільки його увагу: навіть собаки залишали на його стінах свої візитні картки частіше, ніж на інших.

— Хай тобі чорт, — тихо сказав Вокульський, — та це ж, здається, він і є… Це й справді був будинок Ленцьких.

Вокульський почав оглядати його.

Будинок — чотириповерховий, з залізними балконами, причому кожен поверх збудований в іншому стилі. Зате в архітектурі воріт панував єдиний мотив — віяло. Верхня частина воріт мала форму розгорненого віяла, яким могла б обмахуватись допотопна велетка. На обох половинках воріт були вирізьблені величезні прямокутники, по кутках оздоблені також розкритими віялами. Але найціннішою прикрасою воріт були головки цвяхів посеред кожної половинки таких величезних розмірів, наче саме вони прибивали ворота до будинку, а будинок — до Варшави.

Незвичайне було підворіття — з прогнилою підлогою, зате з мальовничими ландшафтами по стінах. Було там стільки пагорків, лісів, потоків та скель, що мешканці цього дому сміливо могли нікуди не виїжджати на літо.

Невеликий двір, оточений з трьох боків чотириповерховими флігелями, нагадував дно широкого колодязя, наповненого всілякими пахощами. В кожному кутку були двері, а в одному — аж двоє; під вікном двірницької стояв ящик на сміття та водопровідний кран. Вокульський мимохідь заглянув у головний під’їзд з скляними дверима. Сходи в ньому були дуже брудні, зате поруч у ніші стояла німфа з глеком над головою і з одбитим носом. Оскільки глек був малиновий, обличчя німфи — жовте, груди зелені, а ноги блакитні, можна було догадатись, що німфа стоїть навпроти вікна з кольоровими шибками.

— Ну, так!.. — буркнув Вокульський тоном, в якому не чути було великого захоплення.

В цю хвилину з правого флігеля вийшла вродлива жінка з маленькою дівчинкою.

— А тепер, мамо, ми підемо в сад? — спитала дівчинка.

— Ні, дитинко, зараз ми підемо в магазин, а в сад — після обіду, — відповіла жінка дуже приємним голосом.

Це була висока шатенка з сірими очима і класичними рисами обличчя. Вони глянули одне на одного — і дама почервоніла. «Відкіля я її знаю?» — подумав Вокульський, виходячи з воріт на вулицю.

Дама оглянулась, але, побачивши, що він дивиться на неї, одвернулась. «Так, — думав він, — я бачив її в квітні в костьолі, а потім у своєму магазині. Навіть Ігнац звертав на неї мою увагу й казав, що у неї гарні ноги. Справді, хороші».

Він знов зайшов у підворіття й почав читати список мешканців. «Що? Баронеса Кшешовська на третьому поверсі!.. Що, що?.. Марушевич у лівому флігелі на другому?.. Цікава компанія! На четвертому поверсі студенти. Хто ж зона. оця красуня? Правий флігель, другий поверх — Ядвіга Місевич, пенсіонерка, і Гелена Ставська з дочкою. Це, напевне, вона».

Він зайшов у двір і почав роздивлятися. Майже всі вікна були відчинені. В задньому флігелі містилась пральня з вивіскою: «Паризька»; на четвертому поверсі чути було стукіт шевського молотка, нижче на карнизі воркотіла пара голубів, а на третьому поверсі того самого флігеля вже кілька хвилин лунали розмірні звуки рояля і чиєсь верескливе сопрано виспівувало гаму:

— А!., а!., а!., а!., а!., а!., а!., а!..

Високо над собою, на четвертім поверсі, Вокульський почув сильний бас:

— О! Вона знову випила куссін… З неї вже вилазить солітер. Марисю, йди до нас!..

Одночасно з вікна на третьому поверсі вихилилась жіноча голова й закричала:

— Марисю!.. Зараз же йди додому… Марисю!..

— Їй же богу, це Кшешовська! — стиха промовив Вокульський.

В цю мить він почув характерний шелест: з четвертого поверху полився струмінь води, потрапив на висунену голову пані Кшешовської і розбризкався по дворі.

— Марисю!.. Йди до нас… — гукав басовитий голос.

— Негідники! — кричала пані Кшешовська, задираючи вгору голову.

Новий струмінь води линув зверху і перебив їй мову. Разом з цим у вікні четвертого поверху показалась голова молодика з чорною щетиною на обличчі. Помітивши, що пані Кшешовська сховалась у вікні, молодик вигукнув чудовим басом:

— Ах, це пані добродійка! Пробачте, будь ласка…

З квартири Кшешовської йому відповіли спазматичні ридання:

— Ох, я нещасна!.. Присягаюсь, що це він, отой негідник, нацькував на мене цих бандитів… Отак він мені віддячив за те, що вирятувала його із злиднів!.. Що купила його коня!..

Тим часом унизу прачки прали білизну, на четвертому поверсі швець стукав молотком, а на третьому в задньому флігелі звучав рояль і лунала вересклива гама;

— А!., а!., а!., а! а!., а!., а!.. а! — Веселий будинок, нічого не скажеш, — пробурмотів Вокульський, стріпуючи краплі води, що потрапили йому на рукав.

Він вийшов з двору на вулицю, ще раз оглянув нерухомість, господарем якої мав стати, і повернув в Єрусалимську Алею. Тут він узяв візника й поїхав до адвоката.