Лялька - Прус Болеслав - Страница 64

І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.

В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима — чи не примружиться людина?

Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.

Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:

— Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.

Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.

— Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. — невдоволено буркнув слуга. — Що там ще сталося? — сердито питав він, роздягаючи барона.

— Ах ти, мурло! — обурився барон. — Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев’ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?..

— Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! — відказав Константій. — Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!..

— Чи ти замовкнеш!.. — крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського.

Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. «Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! — зітхав він. — Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові.

Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…»

Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки…

Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина.

О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам’ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб’є Вокульського.

Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. «От же ж лихо! — завагався знов. — Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: «Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…»

Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б’юся на дуелі з купцями…»

Під’їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий — мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом.

Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку.

Проте він був занепокоєний.

В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький — стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: «Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…»

Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. «Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…» — казав сам собі барон.

За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги.

На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі.

Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: «Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!..»

Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл — і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського.

Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…»

Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.

— В голову!.. — крикнув хтось.

Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:

— Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…

Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.

— Ага!.. — нарешті гукнув він. — Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок — у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…

— Пане Вокульський, ви задоволені? — спитав граф-англієць.

— Так, задоволений.

Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.

— А що! — вигукнув він. — Чи я не казав, що ви дограєтесь!

— Мовчи, дурню… — пробелькотів барон. — Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…

— Я прошу супротивників, — урочисто промовив граф, — подати один одному руки.

Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.

— Чудовий постріл, пане Вокульський, — насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. — Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..