Лялька - Прус Болеслав - Страница 77

— Вже дав найкраще, — мовив Вокульський, думаючи про панну Ізабеллу.

Жецький був незадоволений.

— Знаєш, Стаху, — сказав він, коли вони залишились самі, — краще б ти вже не втручався до магазину. Я наперед знав, що ти не вимагатимеш, аби він повернув усю суму, бо й сам так зробив би. Але карбованців зо сто цей роззява мусив би для острашки заплатити… Зрештою, хай йому чорт, можна було б подарувати і всю суму, та все ж таки треба було хоч тижнів зо два про це не казати… Інакше краще одразу закрити крамничку.

Вокульський засміявся.

— Треба бога боятися, — відповів він, — в такий день кого-небудь скривдити.

— Який це такий день?.. — спитав Жецький, широко розкривши очі.

— Байдуже який. Але сьогодні я зрозумів, що треба бути до людей добрішим.

— Ти був добрим завжди, і навіть занадто, — обурився пан Ігнац, — але переконаєшся, що люди для тебе такими не будуть.

— Вони вже такі, — одказав Вокульський і подав йому на прощання руку.

— Вже такі? — перекривив його пан Ігнац. — Вже!.. Не зичу тобі, однак, аби трапилась нагода випробувати їхнє співчуття…

— Я й без випробування знаю… На добраніч.

— Знаєш… знаєш… Побачимо, як то воно буде, коли доведеться щось до чогось… На добраніч, на добраніч… — бурчав старий, ховаючи книги в шухляду і грюкаючи нею.

Вокульський ішов додому й думав: «Треба нарешті зробити візит Кшешовському… Піду до нього завтра. Він у повному розумінні слова порядна людина… перепросив панну Ізабеллу. Завтра подякую йому і — хай уже буде так — спробую чимось допомогти. Правда, з таким гультяєм і шалапутом буде нелегко. Але все-таки спробую. Він перепросив панну Ізабеллу, а я виплутаю його з боргів».

Почуття спокою і непохитної певності так торувало над усіма іншими в душі Вокульського, що він, повернувшись додому, замість мріяти (що з ним частенько бувало), взявся до роботи. Дістав грубого зошита, вже на три чверті списаного, потім книжку з польсько-англійськими вправами і заходився виписувати фрази, півголосом повторюючи їх і якнайстаранніше наслідуючи свого навчителя Вільяма Коллінза.

В короткі перерви він думав то про завтрашній візит до барона Кшешовського та про те, як його виплутати з боргів, то про Обермана, якого він врятував від нещастя. «Якщо вдячність має яку-небудь ціну, то я всю вдячність Обермана разом з великим процентом поверну їй…»

Потім йому спало на думку, що ущасливити одну людину — це ще не подарунок, гідний панни Ізабелли. Всього світу вщасливити він неспроможний, але з нагоди ближчого знайомства з панною Ізабеллою варто було б допомогти хоч кільком людям. «Другим буде Кшешовський, — думав він, — але рятувати таких шалапутів — не велика заслуга… Ага!..»

Він ляснув себе по лобі і, облишивши англійські вправи, дістав архів своєї особистої кореспонденції. Це була сап’янова папка, в яку він складав листи за датами їх надходження. На першій сторінці був список адресатів. «Ага! — говорив він. Лист моєї грішниці та її опікунок. Шістсот третя сторінка…»

Він знайшов сторінку й уважно прочитав два листи: один — писаний рівним почерком, другий — немов дитячими кривулями. В першому його повідомляли, що Марія, така-то колись дівчина легкої поведінки, тепер навчилася кравецтва і відзначається побожністю, слухняністю, лагідністю та доброю поведінкою. В другому листі та сама Марія дякувала йому за допомогу і просила підшукати їй яку-небудь роботу. «Вельможний і добрий пане, — писала вона. — Коли вже вам господь посилає такі великі гроші, то не витрачайте їх більше на мене грішну. Бо я тепер сама собі можу дати раду, аби тільки було до чого рук докласти, а людей бідніших за мене, зганьблену, нещасну, в Варшаві не бракує…»

Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.

— Оцього листа, — наказав він, — завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.

— Гаразд, — відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.

— І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?

— О, ще б пак не знати. А ви чули…

— Тільки, щоб прийшов зранку.

— О!.. Чого ж би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: «Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м’яке серце». А він каже: «Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…»

— Іди, будь ласка, спати, — перебив його Вокульський.

— Піти-то я піду, — сердито відповів слуга, — але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.

Він узяв листа й вийшов.

Другого дня о дев’ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.

— Клич його сюди.

За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.

— Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?

— А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…

— Я наймаю від себе що кімнату, — сказав Вокульський, — тільки треба буде її прибрати.

Фурман зчудовано дивився на Вокульського.

— Житиме там молода швачка, — казав далі Вокульський. — Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…

— О ні, — підхопив фурман. — Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий — ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…

— Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?

— Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…

— Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.

— Все розумію, пане добродію, — сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.

— Зажди… А як там з твоїм братом?

— Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…

Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», — подумав він.

В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.

Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.

— До вас якась панна…

— Проси в вітальню, — сказав Вокульський.

У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.

Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.

— Сідайте, панно Маріє, — сказав Вокульський, показуючи на стілець.

Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.

— Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?

— Так.

— Де ж ви думаєте працювати?

— Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.