Лялька - Прус Болеслав - Страница 87

Він квапливо виходить з костьолу, думаючи про те, яким чипом господь милосердний Задовольнить суперечливі жадання баронеси Кшешовської і папа Томаша Ленцького?

Не знайшовши, чого шукав, ні в кондитерській, ні в костьолі, пан Ігнац починає проходжатися перед будинком суду. Він дуже збентежений — йому здається, що кожен прохожий насмішкувато дивиться йому в очі, немов хоче сказати: «Чи не краще було б тобі, старий ледарю, пильнувати магазину?»; здається навіть, що з кожної візницької брички може вискочити котрий-небудь з продавців і повідомити, що магазин згорів або завалився. І він знову думає, чи не покинути оці торги та не вернутись до своїх книжок і конторки, коли раптом чує розпачливий крик.

То якийсь єврейчик висунувся з вікна судового залу і щось крикнув до юрби своїх одновірців. На це гасло вони цілим натовпом кинулись до дверей, товплячись, штовхаючи прохожих та нетерпляче тупочучи ногами, як налякана череда овець в тісній кошарі. «Ага, значить, уже почались торги!..» — думає пан Ігнац і йде за ними нагору.

Раптом він чує, що хтось ззаду хапає його за плече, обертається й бачить того самого гладкого добродія, котрий в кондитерській одержав від Шлангбаума карбованця завдатку. Гладкий пан, видно, дуже поспішає, бо обома кулаками торує собі дорогу в густому натовпі євреїв і кричить:

— Геть з дороги, пархи, коли я йду на торги!..

Євреї, проти свого звичаю, розступаються і здивовано поглядають на гладкого добродія.

— От, мабуть, у кого сила грошей! — шепче один з них своєму сусідові.

Пан Ігнац, незмірно менш сміливий, аніж гладкий добродій, замість пхатися вперед, здається на ласку й неласку долі. Потік євреїв огортає його з усіх боків. Поперед себе він бачить засмальцьованого коміра, брудний шарфик і ще бруднішу шию; позад себе чує запах свіжої цибулі; з правого боку чиясь борода впирається йому в ключицю, а з лівого чийсь лікоть так натискає на руку, що вона аж терпне.

Його мнуть, пхають, шарпають за одежу. Хтось хапає його за ноги, хтось лізе в кишеню, хтось б’є між лопатки.

Настає мить, коли панові Ігнацові здається, що йому роздушать грудну клітку. Він підводить очі вгору й бачить, що вже стоїть у дверях. От-от його задушать… І раптом поперед нього утворюється порожнеча, він буцається головою в чиїсь м’які місця, не досить ретельно прикриті полою сюртука, і — опиняється в залі.

Нарешті він з полегкістю зітхнув… Позад нього чути крик, лайку і час від часу умовляння швейцара:

— Чого ви, панове, так претеся? Чи ви, панове, скотина, чи що? «Не думав я, що так трудно потрапити на торги…» — зітхає пан Ігнац.

Він проходить через два зали, зовсім порожні — ні стільця на підлозі, ні гвіздка б стіні. Вони становлять ніби передпокій одного з відділів правосуддя, але обидва світлі й веселі. Крізь відчинені вікна сюди вливаються потоки сонячного проміння і гарячий липневий вітер, насичений варшавським пилом. Пай Ігнац чує цвірінькання горобців і торохтіння візницьких екіпажів, і його поймає дивне почуття дисгармонії. «Чи можливо, — думає він, — щоб у суді було порожньо, як у нежилій квартирі, і в той же час так весело?..»

Йому здається, що загратовані вікна та сірі, з вогкими плямами стіни, обвішані кайданами, набагато більше пасували б до цього приміщення, в якому людей засуджують до тимчасового або довічного ув’язнення.

Але ось і головний зал, куди біжать всі іудеї і де відбувається головна подія — торги. Це таке величезне приміщення, що в ньому сорок пар могло б танцювати мазурку, якби не низький бар’єр, що перегороджує його на дві частини — для публіки і для адміністрації. В частині для публіки стоїть кілька плетених канап, а в частині для адміністрації — поміст, а на ньому великий стіл у формі підкови, накритий зеленим сукном. За столом пап Ігнац бачить трьох сановників з ланцюгами на шиї і сенаторською поважністю на обличчі: це судові виконавці. Перед кожним сановником на столі лежить купа документів про нерухоме майно, призначене на продаж. А між столом і бар’єром, а також за бар’єром, товпляться ділки. Всі вони позадирали голови й дивляться на судових виконавців з такою уважністю, що їм могли б позаздрити святі аскети, які натхненно споглядають небесні видива.

Незважаючи на те, що вікна відчинені, в залі стоїть густий дух гіацинту, змішаний з запахом старої замазки.

Пап Ігнац догадується, що це дух єврейських лапсердаків.

Якщо не зважати на торохтіння візницьких екіпажів, то в залі досить тихо. Судові виконавці мовчать, переглядаючи свої документи, учасники торгів мовчать, дивлячись на судових виконавців, а публіка, поділившись на окремі гуртки в другій половині залу, тихо гомонить, щоб не вибовкати своїх секретів.

Тим голосніше розлягається лемент баронеси Кшешовської, яка, вчепившись за лацкан свого адвоката, з гарячковим поспіхом каже:

— Благаю вас, нікуди не йдіть… Ну… я вам дам усе, чого захочете…

— Тільки без погроз, пані баронесо! — відповідає адвокат.

— Я зовсім не погрожую, але прошу не залишати мене!.. — з справжнім почуттям виголошує баронеса.

— На торги я прийду, але зараз мушу йти до мого вбивці.

— Так!.. Значить, підлий убивця викликає у вас більше співчуття, ніж беззахисна жінка, майно, честь і спокій якої…

Нещасний адвокат зривається і втікає так швидко, що його штани здаються витертими на колінах ще більше, ніж насправді. Баронеса хоче бігти за ним, але потрапляє в обійми до якогось добродія в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника.

— Чого ви хочете, дорога пані? — солодко мовить добродій в темних окулярах. — Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пані, один процентик на кожну тисячу понад початкову ціну і двадцять рубликів на витрати…

Баронеса Кшешовська одсахнулась від нього і, перегнувшись назад, як артистка, що грає трагічну роль, відповідає одним тільки словом:

— Сатана!..

Добродій в окулярах бачить, що не туди трапив, і збентежено відходить. В ту ж мить до нього підбігає другий хлюст, з фізіономією закінченого, пройдисвіта, і щось нашіптує йому, вимахуючи руками. Пай Ігнац певний, що ці панове поб’ються, проте вони мирно розходяться, а добродій з міною пройдисвіта підходить до баронеси і стиха каже:

— Якщо пані баронеса дасть нам там скільки-небудь, то ми не допустимо й до сімдесяти тисяч.

— Спасителю… — волає баронеса, — Ти бачиш перед собою жінку скривджену й самітну, майно, честь і спокій якої…

— Що мені та честь! — відповідає хлюст з фізіономією пройдисвіта. — Ви даєте десять карбованців завдатку?

Вони відходять у найдальший куток зали і зникають з-перед очей пана Ігнаца за купкою євреїв. У цій групі стоїть і старий Шлангбаум та молодий безбородий єврейчик, такий худющий та блідий, що пан Ігнац думає: мабуть, ти, голубе, недавно оженився. Старий Шлангбаум щось тлумачить молодому змарнілому єврейчикові, а той все більше витріщає очі; але що саме тлумачить старий Шлангбаум, пап Ігнац угадати не може.

Він обертається в другий бік зала й за кілька кроків від себе помічає пана Ленцького з його адвокатом, який, видно, нудьгує і хотів би кудись утекти.

— Якби хоч сто п’ятнадцять… ну — сто десять тисяч!.. — каже Ленцький. — Ви ж, адвокати, повинні знати всілякі способи…

— Гм… гм… — каже адвокат, безпорадно дивлячись на двері. — Ви заправляєте надто високу ціну… Сто двадцять тисяч за будинок, за який давали шістдесят…

— Пробачте, але мені він коштував сто тисяч…

— Гм… гм… Ну, ви трохи переплатили…

— То я ж і хочу взяти тільки сто десять тисяч, — перебиває його паи Ленцький. — І я гадаю, що вже коли-коли, а в цьому випадку ви повинні мені допомогти… 6 ж, мабуть, якісь способи, котрих я не знаю, бо я ж не юрист…

— Гм… гм… — бурмоче адвокат.

На щастя, один з колег, також одягнений у фрак з срібним значком, викликає його з залу; через хвилину до пана Ленцького підходить добродій в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника, і каже: