Лялька - Прус Болеслав - Страница 93

А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті…

Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози.

— Папа, ти хворий!.. — вигукнула перелякана панна Ізабелла.

— Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше — образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає,» що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні…

Боже мій, як я сьогодні нервую! — закінчив він, витираючи сльозливі очі.

— Я пошлю за лікарем, папа?..

Батько замислився.

— Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде…

У двері хтось постукав.

— Хто там? Що таке? — спитав пан Томаш.

— Пані графиня приїхала, — відповіла з коридору панна Флорентіна.

— Йоася?! — вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. — Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю!

Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні.

Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її.

— Який же милостивий господь, — вигукнула вона, — що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев’яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала…

— Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, — відповіла трохи вражена панна Ізабелла.

— Ах, дитино моя, як це ти й досі не переконалась, який твій батько непрактичний! Він собі може уявляти, що будинок вартий мало не мільйон, але я знаю від компетентних людей, що найвища ціна йому — сімдесят з чимось тисяч. Останній тиждень будинки продаються з торгів щодня, і всім відомо, скільки вони коштують і скільки за них платять. А втім, тут нема чого говорити; батько нехай собі уявляє, що його ошукали, а ти, Бельцю, молись за здоров’я того єврея, котрий дав вам дев’яносто тисяч… A propos, знаєш, що повернувся Казик Старський?

На обличчі панни Ізабелли виступив густий рум’янець.

— Коли?.. Відкіля?.. — збентежено запитала вона.

— Зараз з Англії, а туди приїхав прямо з Китаю. Як завжди, гарний. Тепер він їде до бабусі, яка, здається, має віддати йому свій маєток.

— Це недалеко від вашого, тьотю?

— Про це, власне, я й хочу поговорити. Він дуже допитувався про тебе, а я подумала, що ти вже вилікувалась від своїх примх, і порадила йому завтра завітати до вас.

— Як це добре! — зраділа панна Ізабелла.

— От бачиш!.. — сказала графиня, цілуючи її. — Тітка завжди про тебе думає. Для тебе він прекрасна пара, і влаштувати цю справу тим легше, що Томаш має свій невеликий капітал, якого йому повинно вистачити, а Казик щось там чув про те, що Гортензія тобі дещо одписала. Ну, я гадаю, що у Старського є трохи боргів. В усякому разі, того, що йому залишиться від бабусиного маєтку, з тим, що тобі відписала Гортензія, повинно б вам на деякий час вистачити. А потім буде видно. У нього ще є дядько, у тебе — я, отож ваші діти не бідуватимуть.

Панна Ізабелла мовчки поцілувала тітку в руку. В цю хвилину вона була така гарна, що тітка обняла її, підвела до дзеркала і сказала:

— Але прошу тебе, щоб ти завтра була така прекрасна, як зараз, і ти побачиш, що у Казика роз’ятряться старі рани. Шкода, що ти йому тоді відмовила! Тепер у вас було б тисяч на сто або й на сто п’ятдесят більше. Уявляю собі, скільки він розтринькав грошей з розпачу… Ага, це правда, що ви маєте їхати з батьком у Париж?

— Збираємось.

— Прошу тебе, Бельцю, не роби цього. Я хочу запропонувати вам, щоб ви до кінця літа погостювали у мене. І ти повинна це зробити хоч би через Старського. Розумієш, молодий чоловік на селі буде нудьгувати, буде марити про любов… Ви можете бачитися щодня, а в таких умовах тобі легше буде його прив’язати і навіть… зобов’язати.

Панна Ізабелла почервоніла ще дужче і схилила свою прекрасну голову.

— Тітонько! — шепнула вона.

— Ах, дитино моя, тільки не удавай передо мною дипломатку. Панна в твої літа вже повинна вийти заміж, а головне — не повторювати колишніх помилок. Казик для тебе чудова пара: він не скоро тобі обридне, ну… а якщо обридне, то вже буде твоїм чоловіком і багато на що муситиме дивитися крізь пальці, так, власне, як і жінка. Але де ж батько?

— Батько трохи нездужає.

— Боже мій!.. Це, мабуть, його схвилювало несподіване щастя.

— Батько захворів саме з гніву на того єврея…

— Він завпеди щось вигадує! — сердито сказала графиня, встаючи. — Я зайду до нього на хвилинку й поговорю про ваш літній відпочинок. Щодо тебе, Бельцю, то сподіваюсь, що ти зумієш використати час.

Після інтимної півгодинної розмови з паном Томашем графиня попрощалася з племінницею і ще раз порадила їй мати на увазі Старського.

Проти свого звичаю, пан Томаш ліг спати дуже рано, десь о дев’ятій годині, а панна Ізабелла покликала в свою кімнату на розмову кузину Флорентіну.

— Знаєш, Флорцю, — сказала вона, — напівлежачи в шезлонгу, — повернувся Казик Старський і завтра має бути у нас.

— А-а-а!.. — протягла панна Флорентіна таким тоном, ніби це вже було їй відомо. — Значить, він уже не сердиться? — спитала вона значливо.

— Мабуть, ні. А втім, я не знаю… — усміхнулась панна Ізабелла. — Тітка каже, що він дуже гарний…

— І кругом у боргах… Але яке це має значення? У кого тепер немає боргів!

— Що ж би ти сказала, Флорцю, якби…

— Якби ти за нього вийшла? Звичайно, поздоровила б вас обох… Але що на це скажуть барон, маршалок, Охоцький, а особливо… Вокульський?

Панна Ізабелла раптово підхопилася з шезлонга.

— Дорога моя, чого це ти надумала говорити про того Вокульського?

— Не я надумала, — заперечила панна Флорентіна, — а пригадується мені, що ти говорила ще в квітні… нібито цей чоловік вже рік переслідує тебе поглядами, обплутує з усіх боків…

Панна Ізабелла розсміялася.

— Пам’ятаю!.. Тоді мені справді так здавалось… А тепер, коли я його взнала трохи ближче, я впевнилась, що він не належить до тих людей, яких слід боятись. Правда, він нишком обожнює мене, але обожнював би і в тому разі, якби я… вийшла заміж… Таким поклонникам, як Вокульський, досить ласкавого погляду, потиску руки…

— Ти певна?

— Цілком. Зрештою, я переконалась, що те, що мені здавалось сільцем, то лише комерційні справи. Батько позичає йому тридцять тисяч карбованців, і хто його знає, чи не були спрямовані всі його заходи саме до цієї мети?

— А якщо ні? — спитала панна Флорентіна.

— Дорога Флорцю, годі! — обурилась панна Ізабелла. — Нащо тобі неодмінно псувати мені настрій?

— Ти сама казала, що ці люди вміють терпляче ждати, заманювати в сільця, всім ризикувати й навіть ламати.

— Але не Вокульський.

— Пригадай барона.

— Барон прилюдно образив його.

— А тебе перепросив.

— Ах, Флорцю, прошу, не дратуй мене! — спалахнула панна Ізабелла. — Ти неодмінно хочеш зробити з купця демона, може, тому, що… ми так багато втратили на продажу будинку, що… батько хворий, що… Старський повернувся…

Панна Флорентіна зробила рух, наче хотіла ще щось сказати, але стрималась.

— На добраніч, Бельцю, — сказала вона. — Може, ти зараз і маєш рацію.

І вийшла.

Цілу ніч панні Ізабеллі снився Старський в ролі чоловіка, Россі — в ролі першого платонічного коханця, Охоцький — в ролі другого, а Вокульський — в ролі уповноваженого в справах. Аж о десятій ранку її розбудила панна Флорентіна і повідомила, що прийшов Шпігельман ще з якимось євреєм.