Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 78

— Стривайте, панове, — знову почав він, — я ще не закінчив… Додам ще тільки одне слово… Треба гадати, що наш друг лишиться з нами, бо смерть вирвала з-поміж нас пана Перота.

Почулися вигуки. Фелісіті раптом стиснулося серце. Сікардо вже говорив їй про смерть митника, але нагадування на початку урочистого обіду про цю наглу й страшну смерть якимсь холодам повіяло на неї. Вона згадала своє бажання: то вона вбила митника. А бенкет розпочався вже під дзенькання срібляного посуду. В провінції їдять багато й галасливо. Після передобідка всі разом загомоніли, кожний хотів, як той осел у казці, брикнути переможених, всі просто в очі, не соромлячись, лестили один одному, чесали язики з приводу відсутності маркіза: хіба можна приятелювати з цією шляхтою? Рудьє навіть натякнув, що маркіз не прийшов тому, що йому від страху перед повстанцями зробилася жовтяниця. Коли подалі! другу страву, пристрасті розпалилися. Торгівці олією, торгівці мигдалем рятували Францію. Далі почалися тости, пили на славу Ругона; Грану, червоний як рак, почав щось белькотіти, а Вюйє, зовсім блідий, остаточно сп’янів; але Сікардо все підливав вина, а Анжела, що вже встигла об’їстися, пила шклянку по шклянці цукрову воду. Всі раділи, що їх уже врятовано, що їм нема чого тремтіти, що знову вони в жовтому салоні, коло пишно накритого столу, при ясному світлі двох канделябрів та люстри, яку вони вперше побачили без засидженого мухами покрівця.

Глупота цих панів аж світилася, сповнюючи їх ситою тваринною втіхою. В нагрітому повітрі кімнати лунали соковиті голоси, кожна нова страва додавала захвату: п’яно варнякаючи, садили компліменти, навіть заявляли, як влучно висловився один з них, колишній лимар, що цей обід «справжній Лукулловий бенкет».

П’єр сяяв; його грубе бліде обличчя аж зросилося потом від тріумфу. Фелісіта, набравшися сміливості, говорила, що вони, либонь, на деякий час переїдуть до помешкання бідного пана Перота, поки не знайдуть собі будиночка в новому кварталі. І вона уже подумки розставляла свої майбутні меблі в кімнатах митника. Вона вступала в своє Тюїльрі. Гамір ставав оглушливіший, але раптом Фелісіта, наче щось пригадавши, встала й нахилилася до вуха Арістіда.

— А Сільвер? — спитала вона.

Молодий чоловік, заскочений зненацька, здригнувся.

— Він помер, — тихо відповів він. — Я бачив, як жандар прострілив йому голову з пістолета.

Фелісіта затремтіла. Вона роззявила була рота, щоб запитати сина, чому він не відвернув цього вбивства і не врятував дитини, але так і не сказала нічого, й наче остовпіла. Арістід прочитав запитання на її тремтячих устах і пробурмотів:

— Розумієш, я нічого не сказав… Тим гірше для нього, так. Я добре вчинив. Принаймні здихались!

Ця груба синова відвертість не сподобалася Фелісіті. Отже, й Арістід, так як і його батько та мати, мав на сумлінні мерця. Певно, він не признався б так просто, що блукав по передмістю й допустив убивство брата в перших, коли б вина з готелю «Прованс» й мрії про скорий від’їзд до Парижа, не змусили його відкинути свою звичайну потайність. Сказавши цю фразу, Арістід нахабно розвалився на стільці. П’єр, що здаля стежив за жінчиною розмовою з сином, зрозумів усе й обмінявся з ними поглядом спільника, благаючи, щоб ті замовкли. Це був останній трепет переляку, що пригнітив Ругонів серед шумних вибухів веселого бенкету.

Повертаючи до свого місця коло столу, Фелісіта побачила по той бік вулиці в вікні запалену воскову свічку: вона горіла над тілом пана Перота, привезеним, уранці з Сен-Руру. Фелісіта сіла, почуваючи, як ця свічка пече їй спину. Але сміх ставав усе голосніший, і, коли подали десерт, жовтий салон вибухнув захопленим криком…

У цей час передмістя ще тремтіло від драми, яка щойно залила кров’ю пустирища св. Мітра. Військо, повернувшись після різанини на Норській рівнині, продовжувало свою жахливу помсту. Людей забивали — одних прикладами десь під муром, інших жандарі пристрілювали із пістолетів у канавах. Щоб од жаху всім заціпило, солдати сіяли по дорозі смерть. Загін легко було знайти по кривавому сліду, що він залишав за собою. Точилася безперервна різанина. На кожному привалі добивали кількох чоловік повстанців. У Сен-Рурі забили двох, у Оршері — трьох, в Беажі — одного. Коли військо отаборилося в Пласані, на шляху, що вів до Ніцци, вирішено було розстріляти ще одного бранця — з найнебезпечніших. Переможці вважали за потрібне залишити поза собою ще один труп, щоб місто перейнялося пошаною до новонародженої Імперії. Але солдатам набридло вже вбивати. Серед них не з’явилося охочих на цю жахливу розправу. Полонені, зв’язані по парі за руки й кинуті на пиляні колоди, мов на похідні ліжка, чекали своєї долі в тупому й покірливому одубінні.

У цю мить жандар Ренгад брутально розштовхав натовп роззяв. Скоро він дізнався, що військо повернулося, ведучи з собою кількасот бранців, як схопився з ліжка, тремтячи з пропасниці, ризикуючи життям у цей жорстокий грудневий холод. На повітрі рана йому відкрилася, на пов’язці, що закривала порожню орбіту, виступила кров, червоні струмочки потекли по щоці та вусах. Лякаючи всіх своїм німим гнівом, блідим обличчям із кривавою пов’язкою, він обходив лави бранців, пильно вдивляючись кожному в обличчя. Він снував туди й сюди, раз у раз нахиляючись. Від його раптової появи тремтіли навіть найхоробріші з полонених. Раптом він вигукнув:

— Ага, розбійнику, таки попався!

Він схопив Сільвера за плече. Той, зіщулившись, сидів на колоді, блідий як смерть, і з сумним і байдужим виразом дивився перед себе, у тьмяний присмерк. Цей порожній погляд з’явився в нього після відходу з Сен-Руру. Дорогою, протягом довгих миль, коли солдати прикладами підганяли полонених, Сільвер був смирний, наче дитина. Запорошений, умираючи зі спраги й утоми, він брів мовчки, мов та слухняна худоба в череді під батогом погонича. Він думав про Мієту. Він бачив, як вона лежить на прапорі під деревами, задивлена в небо. Останні три дні він нічого, крім неї, не бачив. І в цю хвилину в тьмяному присмерку він бачив її.

Ренгад звернувся до офіцера, що ніяк не міг знайти поміж солдатів охочих розстрілювати.

— Цей поганець вибив мені око, — сказав він, указуючи на Сільвера. — Дайте мені його… Для вас же краще.

Офіцер, не відповідаючи, байдужно відійшов, зробивши невизначений жест. Жандар зрозумів, що людину віддано йому.

— Ну, ходімо! — сказав він, штовхаючи Сільвера.

Він, як і інші полонені, мав товариша, прив’язаного за руку до одного з ним ланцюга. В парі з Сільвером був один селянин з Пужоля, на прізвище Мург, чоловік років п’ятдесяти, якого пекуче сонце й тяжка праця хлібороба зовсім притупили. Скоцюрблений, з загрубілими руками, з дуркуватим виразом обличчя, він блимав очима, говорив заїкаючись; у нього був упертий і недовірливий вигляд, як у тварини, звиклої до побоїв. Він пішов за іншими, озброївшись тільки вилами, бо рушило все його село; але він ніяк не міг би поясняли, що саме кинуло його на великий шлях. Коли його взято в полон, він уже зовсім перестав що-небудь тямити. Йому все здавалося, що його ведуть додому. Він здивувався, коли його зв’язали; тепер, бачачи, що на нього дивиться стільки людей, він зовсім спантеличився й сидів приголомшений. Він говорив лише місцевою говіркою і ніяк не міг втямити, чого від нього хоче жандар. Мург повернув до нього своє грубе обличчя, силкуючись щось зрозуміти; потім, гадаючи, що в нього запитують, звідки він родом, сказав хрипким голосом:

— Я з Пужоля.

У натовпі розкотився веселий регіт, озвалися голоси:

— Розв’яжіть його!

— Таке! — відповів Ренгад. — Чим більше знищимо цієї наволочі, тим ліпше. Якщо їх пов’язано до пари, хай обидва й ідуть.

З натовпу почулися нарікання.

Жандар озирнувся; побачивши його страшне скривавлене обличчя, роззяви розступилися. Якийсь маленький чистенький буржуа відійшов був геть, зауваживши, що коли залишиться ще, то не зможе обідати. Але почувши, як хлопчаки, впізнавши Сільвера, загомоніли про дівчину в червоному, маленький буржуа повернувся роздивитися полюбовника цієї бунтівниці з прапором, цієї повії, про яку писали в «Вісникові».