Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 102

— Закутай краще свого синка. Василю Калістратовичу, — звернувся до візника, — скоріше мчи її додому. — І пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, і вітер підняв угору веселі струмки хвилястого русого волосся.

— Я пішки дійду. Що ви, люди добрі, — розхвилювалась Югина, підводячись з саней. — Не каліка ж я, заради мене і людей, і худобу морити… — рукою вплелась у віжки.

— Сідай, молодичко, і помовкуй мені. Наш голова знає, що робить, і ти його не переможеш. Не такі проворні старалися… Да, молодичко, голова у нас — правильний чоловік. Справжній партієць! Це треба розуміти.

Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зібрану постать Сніженка, що, лише в одному піджаку, легко поспішає напівзабитою дорогою.

Проїхавши кілометри два, візник обернувся до Югини і показав пужалном вперед:

— Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже і в літах, а тьопає такою дорогою.

Югина підвелась.

— Та це ж моя мати! — скрикнула радісно і здивовано.

— От сімейка, так сімейка. Тримаються одне за одного, як у казці про ріпку.

Назустріч їм з невеличкою торбинкою в руці рівно прямувала Докія. Порівнялись.

— Мамо! — вискочила з саней Югина. — Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, — поцілувала Докію, начеб кілька років не бачилась з нею.

— Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, — прояснилась Докія, нахиляючись до Андрійка.

— Та сідайте мені, бісові баби. А то ще вони й на дорозі мітинг відкриють і почнуть доказувати, чи усуспільнювати худобу, чи ні! — гримнув Василь Калістратович.

— Сідайте, мамо.

— Ні, дочко, їдь сама.

— А ви ж чому?

— Зайду в лікарню. Свирида Яковлевича провідаю. Це й пиріжків йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє — не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде сміятися, вилає, що стільки тьопала, а потім і подобріє. Хоч би не погіршало чоловікові.

— Від нас низький поклін передайте. Скажіть, щоб видужував скоріше.

— Рідня ваша в лікарні? — співчутливо запитав Василь Калістратович.

— Рідня, — водночас відповіли жінки.

— І ви до Мірошниченка? Це просто наказаніє господнє! Ваш Мірошниченко скоро лікарню в МТС перетворить і увесь медперсонал викурить звідси на тріскучий мороз, — невелика й кругла санітарка, наче в розпачі, сплеснула руками і з удаваним жахом підкотила очі під лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-під якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне і життєрадісне обличчя.

— Яку МТС? — здвигнула плечима Докія, слідкуючи, як блискавично змінюється обличчя санітарки — від крайнього розпачу до добродушного усміху.

— Яку! Нашу, районну! Чоловік у лікарні лежить, а його начальником МТС назначили. І тепер ще ні світ, ні зоря, а до нього ціле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацієнтів до Мірошниченка ходило. І що ж, пособилося? Аякже! Ані чутіньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота — з ума можна зійти, нащо я покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть — і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить… А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск — пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а він до спини приклав пилку і норовить з нею вскочити до хворого.

— Громадянине, що це іще за винахід у медицині? Залишіть свій інструмент у вестибюлі, — гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато кліпає. «Не можна, — каже, — Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов». І знову починає проситися. Побігла я до вашого Мірошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: «Марієчко, душа моя, радість моя, пропусти його з інструментом. Нову практику хочемо спробувати». — «А як мене головний за цю практику з лікарні нажене?» — «Тоді будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобі дамо», — сміється. Ще й тракторів тих нема і не знати, коли прийдуть, а він уже найкращого дає. Пропустила я лісоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику — пропала моя медицинська кар'єра, навіки пропала. Головний мені всю голову скрутить.

Одягнувши білосніжного халата, Докія в супроводі метушливої, балакучої Марієчки увійшла в невелику палату.

— Ну, от бачите! — знову сплеснула руками санітарка. — Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?

— Марієчко, пташко, не сердься… О, добридень, Докіє… — Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою — Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.

— Оце так хворий, — підійшла до ліжка Докія. — Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.

— Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів — на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці — третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині… Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, — звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. — Знайомся, Докіє, з людьми. Це — молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це — лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах — ніколи.

— Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував — усе по чужих тинявся, — грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.

— Ой, головний іде! — відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.

Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.

— Невеликий переполох. Старий з характерцем, — усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: — Що у тебе нового?

Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.

— Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері — і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?

— Згоден. От збудуємо нову МТС, тоді сьогоднішню будівлю віддамо під музей.

— Вірно, Свириде Яковлевичу… Коли я вас малюватиму?

— Ну, це не швидко буде. І хочеться тобі чоловіка мучити і самому мучитись. От у мене ідея є: поїдь у Кам'янець-Подільський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропінін малював.

— Ви думаєте, Тропінін? Знавці не мають таких даних.

— А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.

— Цікаво. Ви якісь матеріали вивчали?

— Не вивчав, а зустрічати доводилося.

В цей час відкрились двері, і головний лікар у супроводі двох сестер увійшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марієчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселішала, заспокоїлась і знову заметушилась.

— Все збори і збори! — гримнув лікар. — Тридцять п'ять років працюю в лікарні, а таких пацієнтів, як цієї зими, не було.