Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 104

— Пішов ти к чортовій матері! Тепер подвійна бухгалтерія, тільки не така, як ти думаєш, цінніша в нашій роботі, аніж твої одверті терористичні акти. І ти на мій шлях станеш, — злісно, давлячись словами, кинув у обличчя Крупякові. Розлючено, з тяжкими передчуттями увійшов у метелицю.

Задзвеніло обледеніле дерево, і Крамовий злякано метнувся вбік, загрузаючи по пояс в сухі сніги. А плечі його била нестихаюча дрож: знав, що Крупяк може спокійно вистрілити в спину. Правда, це зараз було не дуже ймовірним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе мучеником, якого не оцінили і не зрозуміли…

XІV

Марта із уст тітки Дарки довідалась про нещастя Дмитра. Зразу ж пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.

— Ти що? Що з тобою?! — злякано скрикнула Дарка.

— Нічого, — хотіла посміхнутися побляклими устами, але усмішка вийшла такою жалісною, начеб мала обірватися плачем.

— Ой ти, горе моє. Подивись на себе — кровинки нема на лиці. В домовину, мовляли люди, красніших кладуть. Десь то ти до цього часу побиваєшся за ним.

— Побиваюсь, тітко Дарко, — з зітханням призналась і одвернулась од удовиці.

— І яка то польза з тої любові. Одна болість та й годі, — розважливо похитала старечою головою. Та вже не чула її слів молодиця. Присіла край вікна, задумалась, вболіваючи над чужою долею більше, ніж над своєю.

Невже може трапитись, що вона більше ніколи не побачить свого Дмитра? Ні… Не свого… Невже так насміється з неї недоля? Не може бути такого.

Набігали сльози на очі, і механічно, неначе завченим рухом, витирала їх вказівним пальцем лівої руки.

Рум'яна, у білій пухнастій хустці, в хату вбігла Ніна, простерши до матері, червоні заграблі руки.

— Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?

— Цить, — пошепки промовила і злякано поглянула на тітку Дарку. Але та поралась біля баняків і не бачила сліз молодиці.

Спускався негустий, блакитний вечір, і навіть через вікна було видно, як пухнасті сніги одсвічувались рожевими і мали новими бризками зорі. Куточки шибок проростали розкішним весняним квітом, а в сусідському саду постукував у обважнілі лапаті віти прозорий молодик і осипав на землю зеленавоголубу порошу.

«Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати», — такий ниючий щем роз'їдав очі і стискував серце, що, якби не тітка Дарка, захлинулася б своїм горем і сльозами. Не можучи більше стримувати біль, швидко одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечі велику клітчасту хустку і вийшла надвір.

Попідвіконню було чути голоси виконавців:

— Агей! На колгоспні збори!

— І сьогодні збори? — чийсь голос із вулиці.

— Не журіться, і завтра будуть, — дві чорні постаті, як у картині, вимальовуються на засніженій вулиці.

— А матерію видаватимуть? Бо так щодня попосидиш і штани протреш!

— А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не світив.

І сміх, голосний, розгонистий, перестрибує снігами і стихає в морознім повітрі, як дзвін.

Так само розмірене, без всякого діла до її горя, йшло життя. І ще тяжче стало на серці молодиці. Поволі пішла до сельбуду, що уже привітно зазивав людей своїми вогнями. Від сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрічатися із людьми.

— А це правда, що трактори в район прийшли? — задзвеніло на другій вулиці.

— Чиста правда. Сам товариш Сталін, кажуть, з Москви надсилає колони по усіх усюдах.

— Кажуть, на Красну площу ідуть і ідуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталін їм усі дороги розкриває.

— Ясне життя пішло.

Аж усміхнулась молодиця.

Полохливо йокав і поскрипував сніг під ногами, попід тинами голубіли високі замети і куріли ніжними, прозорими димками. Від швидкої ходи піт почав пощипувати її плечі.

І раптом біля сільради почула голос Дмитра. Чи здалось? І, забуваючи сором, що її можуть побачити люди, майже бігом кинулась вперед.

В темряві неясно окреслилися коні, дві чоловічі постаті. Ось одна пішла до сільради, а друга прямує до саней.

Лише по одному обрисові, по уповільнених рухах вона пізнає його.

— Дмитре! — сміючись і зітхаючи, наближається до нього.

— Марто! — зупиняється, здивований і радісний.

— Ой, Дмитре! Як же ти? Нічого з тобою? — з тривогою дивиться у вічі.

— Ти про що?

— Ну, про що ж? Про твоє… горе.

— Все добре, Марто.

— Яка я щаслива, Дмитре, — затискає теплими руками його велику й холодну. — Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже від того, що ти на світі живеш, радісніше мені. Скільки перемучилась за сьогодні. Правда, дурна я?

— Спасибі, Марто. Яка ж ти хороша… Сідай на сани — завезу тебе додому.

— Що ти? Що ти? — злякано відступає назад молодиця і тільки тепер сторожко оглядається навколо себе.

— Боїшся?

— Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край світу поїхала б і не охнула. А зайвих слів не хочу ні сама чути, ні щоб твоя жінка нарікала на мене… Та хіба ти розумієш що-небудь… Пожив би ти хоч день моїм життям. Прощавай, Дмитре, — ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки і пішла у мовчазну вулицю. І не тільки на небі, а й на душі визоріло в чоловіка. Ходою пустив коні, а сам подобрілим поглядом оглядав своє рідне село, свою рідну засніжену землю.

— Дорогі мої, любі, — не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи до Марти, чи до зоряного привілля, що мерехтіло, переливалось чистим сяйвом.

Наскільки йому тепер, після пережитого, усе стало дорожчим і милішим. Оте щоденне, буденне життя, затінене, сповнене всякими турботами, більшими і дріб'язковими, тепер повінню заливала нова хвиля прозорої і дужої любові; ті трепетні чуття і думи, що з роками, віддаляючись од порога молодості, все рідше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте надвечірнє світло розквітлий сад.

«Працюватиму ж як. Для себе, для людей», — і солодко щеміли його великі дужі руки, начеб вже стискували чепіги у весняному полі.

Прояснений увійшов у хату, і зразу ж повеселішала його сім'я, радісно затріщав огонь у печі, засміявся Андрій і простягнув до батька крихітні рученята.

Уже в темряві Дмитро почув сльози на очах дружини.

— Ти плачеш, Югино?

— Ні, то від радості, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрізь ножем проткнув, — міцніше притулилась до чоловіка. — Ну, що я тобі можу більше сказати? Хіба про таке розкажеш? — Підбилась головою під його руку… Не раз так і засинала, мов дитина.

— Югино, я сьогодні Марту бачив, — хвилюючись, сказав після довгого роздуму і потім розповів про зустріч, лише утаїв слова молодиці, що вона з ним і на край світу поїхала б. З прихованою тривогою ждав жінчиного слова. Він по одному голосу пізнає, що вона ховає в найпотаємніших схованках і чи зрозуміє його чесну дружбу і приязнь до першої любові, чи не прийме це за власну образу.

— Славна вона жінка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобі приїхати з нею до нас.

— Теж таке вигадаєш, — здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе — все село тоді чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.

— Язиків нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж знаєш, що поганець і найкраще болотом обкидає. А нам нема чого на дурнів зважати. Я вірю тобі, Дмитре.

— Он яка ти… А я думав: прокинуться десь ревнощі, зобижу тебе.

— Коли б ти ховався од мене, тоді б зобижалась.

— Дуже?

— Взнала б, що обманюєш, — ні одного дня не жила б, хоч як люблю тебе. Вигнала б з-перед очей і з серця, як Григорія викинула. Усю свою любов тоді дитині віддала б, — так промовила ці слова, що аж у жар кинула Дмитра і неприємно вразила згадка про Григорія.

— Ну, що ти, Югино. І думати не посмій такого. Я хочу прожити, а не спаскудити свій вік.

XV

В холодному небі невидиме сонце білило розстелені полотна. На сході, прямо з лісів, поволі підіймалась, розросталась важка темносиза хмара з світлішими, брудножовтими окрайцями.